Читати книгу - "Любов у спадок"

— Допоможіть! — закричала Еріка, схоплюючись на ноги та кидаючись бігти. — Ді-іку! Річарде, до мене!

Вона кричала, ні на що, власне, не сподіваючись. Просто їй було дуже страшно. Озирнулась і побачила, як Дуглас важко сідає на свого коня. В сум'ятті заметалася поглядом по полю й раптом побачила, що до неї, відділяючись від загальної колотнечі, мчать двоє вершників.

— Допоможіть! — знову закричала дівчина, кидаючись до них. — Врятуйте мене, я англійка, як і ви!

Вона загальмувала, але було пізно. Блакитноокий здоровань, огидно посміхаючись, зістрибнув з коня й перевальцем рушив до неї. Другий вершник мовчки спостерігав за ними, й погляд у нього був якийсь гидливий. Він мав брови, схожі на батькові — такі само густі, вони зрослися на переніссі.

— Дядьку? — розгублено вимовила дівчина, вдивляючись у незнайоме обличчя.

— Ну що, дострибалася, кізка? — ще ширше посміхнувся Нолліс. — А ми вже тебе ледь не загубили… Ганялися по всьому полю, а ти тут як тут — сама знайшлася!

У Еріки занімів язик. Бліднучи, мов крейда, вона дивилася, як найманець повільно дістає ножа з рукава. Навіть не могла зрушити з місця, як тоді, в порту. Не в змозі поворухнутися, вона просто стояла й дивилася на свою смерть, коли почула чийсь знайомий крик:

— Падай!

Дівчина завчено пригнулась, упала просто на землю й відкотилася вбік. Туди, де вона щойно стояла, по руків'я встромився метальний ніж. У повітрі коротко просвистіла стріла, і Джон Нолліс зігнувся, притискаючи до грудей прострелену руку.

— Геть! Вона моя! — пролунав ще один страшний крик.

Дуглас люто налетів на сера Джеффрі, на лицаря впав удар його довгого меча. З розбитим обличчям сер Вільям був ще страшніший. Він рубав англійця, з дикого силою піднімаючи та опускаючи меча, і з кожним ударом тіснив його далі й далі.

— Ноллісе, чого стоїш? — заволав граф Нортумберлендський. — Допоможи!

Він очевидячки програвав шотландцеві в мистецтві фехтування. Джон, колишучи свою руку, швидко озирнувся, оцінюючи обстановку. Вона складалася таки не на користь сера Джеффрі. Зліва на них мчало з десяток шотландців, тільки кілти в повітрі миготіли, справа їм напереріз — загін кінних англійців, які прагли розправитися з супротивником. Дуглас завдав нищівного удару лордові Персі, той похитнувся в сідлі.

— Мабуть, саме час ушиватися, — підсумував свої спостереження Нолліс і швидко побіг геть, пригинаючись за огорожею.

Сер Джеффрі цього вже не бачив. Меч сера Вільяма розсік йому пахву страшним ударом знизу догори. Заюшила кров, дико вереснув лицарський кінь. Граф повільно сповз із сідла й звалився додолу.

— Наступний! — запально вигукнув Чорний лицар, кидаючи коня на Річарда Далхаузі.

Шотландець на бігу перескочив огорожу й легко ухилився від його удару. Дуглас загарчав і розвернув коня для наступного кидка.

— Вільяме, не треба! — скрикнув Дік, присідаючи та ухиляючись вдруге. — Я не хочу з тобою битися, ти ще потрібен Шотландії! Облиш її, і житимеш!

Той тільки розреготався.

— Боягузе! Сину зрадника, ти завжди був боягузом. Чим ти можеш мені погрожувати?

Лицар із Лідденсдейла оголив у вовчій посмішці великі білі зуби й погнав коня на свого пішого супротивника. Далхаузі сполотнів, зупинився біля огорожі.

— Діку, ні-і-і! — Еріка підхопилася з землі і з відчаєм побачила, як Річард дістає свій клеймор і повільно піднімає його, стаючи в позицію.

Дуглас розігнав коня та помчав просто на нього. Здавалося, він легко змете того навіженого, втопче його в болото… На чолі в Діка страшно здулися жили. Він дочекався, поки кінь практично доторкнувся до нього своїми величезними копитами, а тоді зненацька легко відскочив убік, розвертаючись, і рубонув мечем по широкій дузі. Еріка з жахом побачила, як меч із хряскотом входить у тіло Чорного лицаря між з'єднанням обладунків — панцирем і захисною крицею на стегні. З жалібним дзенькотом меч зломився, його половина застрягла в рані, руків’я вирвало з рук шотландця й відкинуло вбік. Удар був страшний. Вільям Дуглас безгучно вилетів із сідла й упав на землю, заливаючи її темною кров'ю.

Усе відбулося миттєво, Еріка навіть не встигла отямитися.

— Річарде! — закричала дівчина, кидаючись до нього.

— Втікай звідси… — кволо проказав він, показуючи кудись їй за спину.

По його обличчі стікав піт, він знесилено хитався. Дівчина озирнулася й побачила, як полем до них біжать англійці.

— Здавайтеся, шотландці! — запально загукав молоденький капітан у пом'ятому саладі,[65] заляпаний кров'ю по самі вуха, підбігаючи до них і погрозливо виставляючи меча.

— Вона англійка, — байдуже озвався Річард Далхаузі.

Він спокійно стояв, спираючись на лук, і дивився, як умирає Дуглас.

— Вона англійка знатного роду, й ви отримаєте значну винагороду за її порятунок, якщо доставите її до принца Едуарда, — повільно повертаючись, повідомив Дік капітанові, який отетерів від такої звістки.

— А ти хто такий? — поцікавився англієць.

— Я граф Річард Далхаузі, підданець короля Давида — спокійно промовив він. — Але не думаю, що ви отримаєте за мене великий викуп.

— Граф, значить? — із посмішкою мовив сивий ветеран з пікою. — В'яжи його, хлопці.