Читати книгу - "Бот"

Вони можуть бути небезпечні як віруси, а з цим нам відомо, як боротися. Загроза надійде з іншого боку — від групи вчених, котрі знайдуть застосування нанороботам у прикладних галузях. Я писав про це вище і не раз згадував у романі. Один робот не здатен ні на що. Нанороботи можуть виконувати які-небудь задачі, збираючись у великі скупчення — рої. Для того, щоб управляти такими роями, потрібні програмісти. Після того, як рій буде готовий до роботи, знадобляться спеціалісти з галузі, в якій планується застосувати наномеханізми (медицина, мікропроцесори тощо). У результаті група включатиме спеціалістів із щонайменше трьох різних галузей.

Нанотехнологія стане дуже небезпечною, поєднавшись з іншими технологіями.

Сучасні методики та інструменти надзвичайно досконалі, вони дозволяють проводити досліди, не вникаючи в суть процесу чи явища. Іноді виходить, що розробник дослідної установки, є кращим спеціалістом, ніж той, хто цією установкою користується. Саме в таких умовах — на межі кількох дисциплін, із залученням учених, чимало з яких не є знавцями головного предмету досліджень — нанотехнологія може викликати страхітливий результат, якого ніхто не те що не очікував, а навіть не міг уявити.

Власне, про це й була моя книга.

Я почав писати «Бот» 30 січня 2011-го в готелі «Cairo Stars» у Каїрі в самісінький розпал єгипетської революції. Зав’язка та основна частина роману створювалися в Україні протягом весни, літа та осені 2011-го (за виключенням кількох епізодів, прописаних під час поїдки до Греції та авантюри в Новій Зеландії). Завершальна частина — кульмінація та розв’язка — написана взимку 2011–2012 рр. в Анголі та Намібії. Я мав за щастя дописувати книгу, сидячи біля вогнища, з ніг до голови обмазаний репелентом, замість буркотіння двигунів, що загрузли у пробках, слухаючи віддалене ревіння левів та перегукування мавп. Це допомагало. Чистова вичитка «Бота» проходила в хостелі «Cardboard Box Backpackers» у столиці Намібії. Його хазяїну — Чеду — окрема велика подяка. «Cardboard» — найкращий writinghouseз усіх, які тільки можна уявити…

Всі технології, згадані в романі, існують насправді. Описуючи сполучення нейронів з неорганічними матеріалами, я спирався на розробки науковців з факультету біоінженерії Арізонського державного університету (Stephen P. Massia, Matthew M. Holecko, Gholam R. Ehteshami «In vitro assessment of bioactive coatings for neural implant applications»[135]), а також міжнародної групи вчених з бельгійського університету в Льовені (Carmen Bartic, Koen de Keersmaecker and Els Parton «Neurons on Chip: Bridging the Gap Between Biology and Microelectronics»;[136] Els Parton, Kurt Winters, Dries Braeken, Koen De Keersmaecker, Carmen Bartic, Gustaaf Borghs «Patterning neurons-on-chip devices using microcontact printing»[137]).

Молекулярні роботи та молекулярний процесор також існують. Зокрема молекулярні роботи описані в статтях Ендрю Туберфілда (Оксфордський університет) та Людвіга Бартелса (Каліфорнійський університет у Ріверсайді). Про нанопроцесор я дізнався зі статей Анірбана Бандіопадхая (Anirban Bandyopadhyay) і Сомобрата Ахарії (Somobrata Acharya) з Міжнародного центру для молодих вчених у Цукубі[138] (ICYS).

З теорією хаосу я познайомився давно, коли займався програмуванням і тривимірною графікою. Рекомендую для прочитання книгу Дж. Глейка «Хаос: Створення нової науки»[139] (1987). Свого часу вона перемінила мій світогляд, роздовбавши на друзки чимало постулатів класичної фізики. Книга написана захоплююче і не вимагає глибоких знань ні з математики, ні з фізики.

З 3D-графіки почалось моє зацікавлення фракталами. Більше про них можна дізнатися з книги Мандельброта «Фрактальна геометрія природи»[140] (1977). Щоправда, для розуміння багатьох розділів цього немаленького наукового есе, потрібно бути підкованим у математиці.

Психоістота також має під собою наукове підґрунтя. Прописуючи цього «персонажа», я користувався ідеями Карла Юнга. Детальніше з ідеєю колективного несвідомого можна ознайомитися в «Тевістокських лекціях» (за наводку дякую Юлії Джугастрянській).

Хочу висловити подяку кандидату хімічних наук Анастасії Яковенко за допомогу під час проробки багатьох технічних моментів цього роману. Зокрема саме Настя «принесла» в роман альдостерон і все, що пов’язане з цим гормоном, наповнивши реальним змістом мою задумку про залежність ботів від стероїдів. Окреме спасибі моєму товаришу, професійному програмеру Едуарду Корольчуку за цінні поради, що стосувалися питань програмування ігрових ботів. Я все одно їх не послухав і написав усе по-своєму, та все ж — дякую.

Продумуючи сюжет роману, я не планував писати епізод про нараду в Пентагоні. Необхідність у ньому виникла, коли я зрозумів, що жоден з існуючих бомбардувальників просто не може доставити бомби до пустелі. Атакама розташована надто далеко від діючих американських баз (авіабаза «Говард» у Панамі була закрита 1 листопада 1999-го).

Я вирішив, що лабораторію бомбитимуть літаки ВПС США. Росія лежить занадто далеко від Атаками, а жодна інша країна світу не володіє достатньо потужною стратегічною авіацією. Та найголовніше — на сьогоднішній день тільки у США є бомбери-невидимки, здатні залишати в дурнях радари найсучасніших систем ППО.

Ось так закрутилась уся ота веремія, пов’язана з підготовкою операції «Антибот». Що я тільки не вигадував, аби «B-2 Spirit» зміг дотягнути до цілі. Спроба «залучити» до операції заправників нічого не дала — повітряні танкери теж треба кудись саджати. Я не знав, як далі бути. По-голлівудськи висаджувати в повітря лабораторії кимось із учасників проекту «NGF» не хотілося — це тривіальний, заяложений хід.

Після тижнів кропіткого пошуку я несподівано натрапив на статтю, де йшлося про посадку транспортного літака «С-130» на авіаносець. Єдину в історії авіації! З’ясувавши, що одна з модифікацій «130-го» якраз є заправником, я втямив, що таки знайшов вихід з глухого кута. Ретельно прорахувавши час вильоту, час нанесення удару, місце зустрічі «Привида» з повітряним танкером і витрату пального, я «вшив» у сюжет історію про планування операції та знищення лабораторій. Як на мене, вона додала фабулі реалістичності. У будь-якому разі виконана робота зайвою не була. Якщо Пентагону раптом заманеться бомбити Чилі, вони можуть запросто використовувати мої напрацювання. За точність ручаюся.

Не варто, мабуть, казати, що аеропорти, пасажирські рейси, термінали і навіть ґейти, згадані на цих сторінках, також існують. Єдине припущення стосувалось населення Сан-Педро. Насправді населення Сан-Педро-де-Атаками становить 1938 жителів. Я зменшив цю цифру вп’ятеро до 400, вважаючи, що це реальна кількість людей, з якою 40 тренованих істот можуть легко впоратися (я міркував так: 3/5 з цих чотирьох сотень — це жінки та діти, лишається 160 чоловіків, розкиданих по селищу, сонних і не готових до опору, оскільки боти прийшли несподівано посеред ночі). Був, правда, інший варіант: я міг підвищити загальну кількість ботів і, відповідно, кількість тих із них, що втекли з лабораторій, але написання сучасної інтерпретації епопеї «Війна та мир»