Читати книгу - "Бот"

час навчального польоту на півночі Гренландії. Бомби не вибухнули, але були зруйновані. 18 людей загинули відразу, 500 отримали різні дози радіації. Американцям пощастило, що політ проходив над практично безлюдною Гренландією, а не над континентальними США чи Канадою. 3 грудня 1984-го у Бхопалі, столиці індійського штату Мадх’я-Прадеш, унаслідок аварії на хімічному заводі компанії «Юніон Карбайд Корпорейшн» в атмосферу потрапило 40 тонн метилізоціанату (CH3NCO). Загинуло понад 6300 людей. Постраждало ще півмільйона. 26 квітня 1986-го аварія на ЧАЕС забрала життя тридцяти осіб, сотні тисяч отримали різні дози радіації. Цей перелік можна продовжувати. Набереться не менше сторінок, ніж у романі. Проте досі жоден аспірант, отримуючи звання кандидата чи доктора наук, не проходить психологічних тестів для підтвердження адекватності, як, скажімо, роблять з пілотами авіалайнерів.

Можливо, проблема здається перебільшеною. Техногенні катастрофи трапляються не так і часто, з ними майже завжди можна впоратися… і т. д. і т. п. Я міг би погодитися з цим твердженням. Скажімо, якби велика катастрофа траплялася раз чи два за століття, забирала життя кількох тисяч, ламала життя кільком мільйонам і ситуація не гіршала, на цьому можна було б зупинитися. Якби з часом ситуація не ставала гіршою, я б інакше написав цей роман. Або не брався за нього взагалі.

Річ у тім, що ситуація таки стає гіршою. З кожним роком. З кожним днем.

Ніщо не стоїть на місці. Світ розвивається, маршируючи вперед скаженими темпами. Кількість наукової інформації подвоюється кожні два-три роки. Паралельно еволюціонує методологія, з’являються нові підходи та інструменти. Ще десять років тому важливо було «триматися на хвилі змін». «Якщо ти не на хвилі, ти поза нею», — говорили молодим науковцям. Нині все змінилося. «Хвиля знань» стала настільки великою, що одному її просто не осягнути. Дослідження сягнули таких глибин, що вчений більше не може бути фахівцем одночасно у двох галузях. Натомість науковці тепер длубаються у конкретній — кожен у своїй — сфері, намагаючись розібратися в ній якомога краще і сподіваючись, що ця сфера й надалі буде актуальною. Нейрохімік знає все про хімічні взаємодії на рівні нервових клітин, але не розуміє квантової механіки. Кібернетик поняття не має про нанотехнологію, навіть не здогадуючись, наскільки близькі ці галузі. На початку минулого століття геній-одинак міг змінити картину світу, створити нове вчення (Альберт Ейнштейн, Бенуа Мандельброт та ін.), нині науковці змушені об’єднуватись у групи. Кількість авторів у публікаціях з журналів «Nature» чи «Science» часом перевищує шістдесят осіб!

У цьому вже криється загроза. Ми випускаємо джина з пляшки. Не за горами той час, коли ми не зможемо більше контролювати власну технологічну могутність. І вчені, ці жерці науки, будуть безсилі, хай навіть вони об’єднаються у групи по тисячу чоловік. Кількість, а головне — швидкість появи нових знань може запросто погубити всіх нас.

З цього приводу можна довго дискутувати, проте «Бот» писався з дещо іншою метою. Найбільша небезпека, яку несе в собі стрімкий розвиток технологій, далеко не така очевидна.

«Praemonitus praemunitus», — так казали стародавні римляни. Попереджений — значить озброєний. Техногенна катастрофа, що спалахує в рамках однієї, добре відомої галузі, — це ще півбіди. Науковці, що працюватимуть над її приборканням, принаймні знатимуть, з чим мають справу, а значить — знатимуть, як діяти.

Досягнення різних наук, удосконалення наукових методів, поява ще більш досконалих інструментів відкрили перед вченими нові можливості. От тільки ніхто не передбачав, що ці колосальні можливості зіштовхнуть нас лицем до лиця із загрозою нових, інших катастроф. Не тих, що можуть бути викликані відмовою обладнання, інженерними прорахунками, помилками персоналу чи навіть злим умислом. Попереду на нас чекають катастрофи, що прийдуть з невідомості. І з цими катастрофами буде напрочуд важко впоратися.

Поясню детальніше. Кілька десятиліть тому, задумуючи якийсь експеримент, учений передбачав (оцінював) його результат. Іншими словами — здогадувався, що вийде на виході. Якщо говорити зовсім механістично, виглядало це приблизно так: «З’єдную кілька важелів, на них чіпляю зубчаті коліщатка, вставляю ось такий вал, а потім натискаю на цю кнопку — і все починає крутитися приблизно ось так». Чудово, от тільки ера механіцизму давно канула в лету. На сьогоднішній день науковці дісталися до глибин, за якими починається справжнє невідоме, територія, на якій інтуїція та розвинута уява більше не діють. Гарним прикладом є Великий адронний колайдер. Цей колосальний прискорювач заряджених часток на кордоні Швейцарії та Франції (неподалік Женеви) збудували для того, щоб розв’язати найбільшу суперечність сучасної фізики. Протягом ХХ ст. сформувалися дві основні теорії світобудови. Перша з них базується на теорії відносності Ейнштейна, описуючи Всесвіт на макрорівні, друга — спирається на квантову механіку, описуючи матерію на мікрорівні. Проблема в тому, що ці теорії (попри те, що кожна з них окремо підтверджена експериментально) є несумісними. Для адекватного моделювання багатьох процесів потрібні одночасно і одна, і друга, а вони… суперечать одна одній. Великий адронний колайдер був спроектований, щоб відповісти на основоположні питання, що стосуються будови Всесвіту, тим самим звівши ці теорії докупи. От тільки… це лише слова. Жоден учений не знає, що за картина відкриється після експериментів. Я не кажу про ймовірність появи чорних дір і руйнації всієї планети. Це маячня. Я веду мову про те, що фізикам не відомо, котра з теорій отримає підтвердження, відносності чи квантова, чи з’являться якісь нові факти, що знімуть неув’язки між ними, чи — хтозна — створиться цілком нова теорія світобудови. Вони не знають, у що виллється зіткнення важких іонів та протонів, розкручених до колосальних енергій!

Це і стало основним поштовхом до написання «Бота», адже ядерна фізика — тільки один з прикладів.

Іншим прикладом є нанотехнологія — наука про механізми, що в тисячу разів тонші від людської волосини. Вперше концепт нанороботів прозвучав у 1959 під час виступу Річарда Фейнмана, що мав назву «На дні повно місця».[134] Вчені розраховують, що в найближчі два-три десятиліття нанотехнології проникнуть в усі галузі техніки: роботи, співмірні з розмірами клітини, будуть збирати наноплати для мінікомп’ютерів, їх застосовуватимуть для пошуку і знищення ракових клітин у організмі, вони працюватимуть військовими розвідниками тощо. Попри те, що ці роботи штучно створені людьми, вони будуть живими в повному розумінні цього слова. Їх вплив на біосферу може бути і буде величезним. Значно більшим за вплив, спричинений промисловою революцією чи забрудненням природи відходами.

Та вплив ще не означає небезпеку. Нанороботи, що існують на сьогоднішній день, не здатні до самовідтворення і надто вразливі для вітру, сонячної радіації, бруду — вони нізащо не виживуть у зовнішньому середовищі.