Читати книгу - "Ерагон. Найстарший"

Загадка виявилась для гнома аж надто складною. Він наморщив чоло, закопилив губи, щось буркотів собі під носа й скреготав зубами. Урешті-решт, гном стомлено сказав:

— Гаразд, ти перемогла. То що ж це таке?

«Стережися оман, не заходь у туман, тоді це буде тім'ян», — мовила Сапфіра.

— Так нечесно! — і собі загукав Орик. — Це надто складно для мене! Це ж тільки гра слів!

«Усе чесно, зрозумів? — відрізав дракон. — Ти програв».

— Гаразд, якщо вже ти так, — набундючився гном, — то відгадай загадку, яку в нас відгадує кожна дитина. Звуть мене Морготів молот і Хельцвоги лоно. Я беру дочку Нордвіги й дарую смерть. З її крові народився світ. Хто я, підкажи?

Розгадуючи загадки, сміючись і сварячись, вони летіли вперед. Невдовзі хащі Ду Вельденвардена скінчились і на обрії замайоріли річки й озерця. Хмари в небесах набували химерних обрисів, обертаючись то на арки, то на глибокі рови під таємничими замками, то на грізні бастіони, фортечні мури й неприступні брами. Часом Ерагонові навіть здавалося, що він бачить якийсь фантастичний сон.

Сапфіра летіла так швидко, що коли почало темніти, то вони були вже доволі далеко від Ду Вельденвардена. Тепер перед ними простирались безмежні поля, за якими починалась Хадарацька пустеля. Приземлившись і розбивши табір, мандрівники всілись довкола невеличкого багаття, не говорячи жодного слова. Зараз слова б лише підкреслювали їхню відірваність від решти світу.

Користаючись із того, що в дорозі можна було перепочити, Ерагон почав збирати енергію в рубін на руків'ї Зарока. І камінь жадібно вбирав силу, яку юнак поєднував із Сапфіриною. Проте невдовзі Ерагон зрозумів, що для того, аби заповнити рубін і ті дванадцять діамантів на поясі, подарованому Оромисом, знадобиться аж кілька днів.

Потому втомлений юнак, загорнувшись у ковдру, ліг біля дракона й поринув у глибокий сон.

* * *

Зранку мандрівники знову рушили в дорогу. Хвиляста трава з хирлявим чагарником поволі зникали, й тепер унизу було видно лише обпалену сонцем землю. Дюни, що оточували цю місцевість зусібіч, нагадували згори застиглі морські хвилі.

Коли сонце стало сідати, Ерагон помітив на обрії скелясті гори. Це місце називалося Ду Фелс Нангороех. Саме сюди зліталися дракони, щоб знайти собі пару, виростити нащадків і згодом померти.

«Колись ми побуваємо в цих місцях», — озвалась Сапфіра, стежачи за поглядом Ерагона.

«Так, обов'язково», — відказав той.

Уночі самотність відчувалась найдужче. Цього разу вони розбили табір у такому глухому місці, де не було навіть сухої трави. А води чи бодай якоїсь дичини — і поготів. Як і минулого разу, коли Ерагон із Сапфірою тікав із Джиліда через Хадарацьку пустелю, йому довелось видобувати воду з піску. Наповнивши бурдюки, юнак якийсь час вдивлявся у водну поверхню, намагаючись розгледіти Насуаду, а потім відпустив воду назад. На щастя, напад на варденів ще не почався.

На третій день їхньої мандрівки здійнявся шалений вітер, що відніс Сапфіру аж за межі Хадарацької пустелі. Повертаючись, вони помітили кількох вершників, вбраних у чорні плащі. Ті почали щось до них гукати, вимахуючи зброєю, але пускати стріли не наважились.

Наступну ніч Сапфіра, Ерагон та Орик провели в Срібному лісі, що тягнувся вздовж озера Тудостен. Ліс назвали так через те, що в ньому росли переважно срібнолисті берези та верби з кленами. На відміну від похмурих дібров Ду Вельденвардена, Срібний ліс був сповнений сонячного світла, пташиного співу й шереху зеленого листя, Навіть тутешні дерева видавались Ерагонові молодими та щасливими. Пустельна спека зникла, хоч у лісі й було не по-весняному тепло.

Звідси вони подалися до Аберона, столиці Сурди, прямуючи за птахами, які вказували Ерагонові вірний шлях. Сапфіра вже не ховалася, тож вряди-годи знизу долинали вигуки нажаханих селян.

Пополудні мандрівники дістались Аберона, міста, що стояло прямо на скелі й було оточене грізними мурами. Замок Боромео перебував на самісінькій вершині, його надійно укріпили потрійними стінами, численними сторожовими вежами й оснастили катапультами для захисту від драконів. Призахідне сонце освітлювало найпотаємніші закапелки міста. Зараз воно було схоже на якесь фантастичне марево.

Коли Сапфіра почала спускатись до замку, Ерагона приголомшила навала нових звуків, які долинали з міста. Спочатку він навіть розгубився, але потім зрозумів, що мусить зосередитись на деталях. Усе, що було потрібно, — це відчути загальний настрій мешканців. Він прислухався, й окремі роздратовані голоси, які відвертали його увагу, змішалися з емоційним настроєм тутешньої громади. Так Ерагон довідався про загальну тривогу, яку спричинило наближення Сапфіри.

«Стережися, — попередив він дракона. — Нам не можна з ними сваритись».

Із кожним помахом крил у повітрі здіймалась курява, коні на подвір'ї занервували, собаки почали гавкати, а перелякані люди метушились і перегукувались. Тварин юнак заспокоїв кількома словами прадавньої мови, але з людьми було складніше — стривожені воїни стали збиратися біля катапульт.

На щастя, кілька придворних, що впізнали прибульців, кинулись воїнам навперейми. Уперед вийшов смуглошкірий чолов'яга.

— Ласкаво просимо! — загукав він здалеку. — Я Дахвар, син Кедара, придворний короля Орина.

— А я Орик, син Тхріфка, — озвався у відповідь гном.

«А я Сапфіра, дочка Вервади», — пояснила Сапфіра, використовуючи для зв'язку Ерагона.

— Даруйте, що жоден наш вельможа, окрім мене, не зміг до вас вийти, — мовив Дахвар, — Адже король Орин та леді Насуада з варденами вже вирушили назустріч Галбаторіксу. Вони просили, аби ви якомога швидше до них приєднались.

— А де їх шукати? — спитав Ерагон.

— Я все вам розповім, мій пане. Чи не бажаєте чогось випити, доки не принесуть карту?

— У нас обмаль часу. До того ж, глянути на карту треба Сапфірі, а дракон навряд чи поміститься у ваших залах.

— О, так! — заметушився вельможа. — У будь-якому разі, ви можете просити все що завгодно.

Тут Ерагон уперше в житті зрозумів, що може наказувати і що його накази миттю виконають.

— Ну що ж, — замислився юнак, — нам потрібен тижневий запас провізії. Але для мене спакуйте тільки овочі, фрукти й хліб із сиром. Також нам треба поповнити запаси води.

Ніскілечки не дивуючись із того, що Ерагон відмовився від м'яса, вишколений Дахвар поговорив із більш вимогливим Ориком і кивнув слугам, які миттю кинулися виконувати наказ.

— Ваша присутність у нас, Убивце Смерка, — ввічливо поцікавився вельможа, — часом не означає те, що ваше навчання в ельфів добігло кінця?

— Доки живу, доти й навчатимусь, — відрізав Ерагон.

— Авжеж-авжеж, — закивав Дахвар. — Даруйте за зухвалість, мій пане, бо я дуже мало знаю про вершників…