Читати книгу - "Смерть Верґілія"

«Ще ні, й усе ж таки вже!»

Хто це щойно сказав? Хлопчик чи раб? Обидва зорили на схід, і в зорі своєму, на схід тепер зверненім, злилися вони в новій єдності; на східнім краю небосхилу мало постати світило.

«Наша зоря, зоря Юліїв, засяє на заході, — промовив невидимий Цезар, — але ти її вже не побачиш, Верґілію… Невже твоя ненависть не згасне повік?»

«Я «Енеїду» з любов’ю посвятив Октавіанові, та по той бік буття його підноситься нова зоря».

Цезар не відповів нічого; німо поринув він у невидимість.

— «Енеїда»… — коротко чмихнув Плотій і обіруч пригладив сивий вінчик своєї чуприни. — Так, «Енеїда»… Вічно сіятиме в ній зоря Юліїв.

— Отже, якщо зрозумів я слушно, тепер до твого заповіту потрібно додати насамперед посвяту поеми Цезарю, — Луцій промовив і, вмочивши перо в каламар, завмер; він уважно чекав на точніші вказівки.

Та чекав він намарне. Бо каламар, у який він стромив і в якому затримав перо, був не каламар, аж ніяк, — то був, далебі, невеличкий ставочок перед будинком у Андах, а стіл, за яким сидів Луцій, уже був не звичайним столом — на ньому раптово постала вся андська садиба, та сама, що мала тепер відійти до Прокула, а за нею, немов її зменшений виліпок, стояв склеп — в'язниця із сірих олов’яних плит, і поверх хвильок на тому ставочку котилися, відливаючи золотом, завихрені хвилі затоки у Позиліпі. Далебі, Луцій перо не в каламар умочив, а в ставочок, і від пера легесенькі кола нечутно розбіглися до берегів, де кахкотали качки й гелготіли гуси; на жердочках перед голубником туркотіли собі голуби; був там, крім того, й стіл, і його обступав щільний натовп людей, що чекали на свою пайку за заповітом; та коли все ж таки ще можна було зрозуміти, що серед люду, спраглого спадщини, був і Цебет (віднині він-бо мав у садибі цій мешкати), то вже геть недоречною була тут, здавалось, поява Алексіса, який щойно вигулькнув з-за повороту під’їзної алеї й тепер сновигав по двору.

Неподобна була штовханина ця навколо столу, де лежав заповіт, — така неподобна, що довелося утрутитись рабові; та лише вкрай невдоволено люди дали йому відтіснити себе знову в туман невидимости; все це тривало довгенько, й коли зрештою всі вгамувалися й стіл перед Луцієм знов спорожнів, цей озвався удруге, вже сливе нетерпляче:

— Я готовий, Верґілію.

Ох, як важко, як же важко зібратись так швидко з думками! Власне, Луцій мав би і сам здогадатись про це.

— Зараз, мій Луцію…

— Не поспішай… ніщо нас не квапить, — сказав Плотій.

— Послухайте, друзі, перше ніж ми розпочнемо… Ви не забули, що казав Авґуст?..

— Ну звісно.

— Так ось, перший мій заповіт Цезар бачив, і знати, що в ньому, гадаю, варто й вам, тим, хто захищає мене і підтримує…

— Ми не самі тут… — урвав його Луцій, показавши на раба.

— Раб? Певна річ, я впізнав його…

Впізнавати і бути упізнаним… Це була зустріч, спіткання навіки, це була злука, поєднання навічне душею і тілом, поєднання із тим, хто носить кайдани.

— Хіба ти не хочеш спочатку спровадити раба, а тоді вже узятися за заповіт?

Дивно, що в Луція стачило духу отак це сказати — доволі-таки непоштиво; та все обійшлося: раб з незворушною міною поспішив із покою й водночас залишився у ньому, так ніби роздвоївся.

Плотій згорнув руки на череві, схрестивши великі пальці:

— От і добре, тепер ми самі.

Як же різко й зневажливо на нього накинулась Плотія: «Навіщо вам бути самим? У самоті лиш кохаються, а ви ж бо… ви тут про гроші розводитесь».

— Не про гроші, уже не про гроші мої…

Образливо чути було ці слова від Плотії, адже вона, хоч тепер і далека від нього, мала б знати, що про багатство і гроші він ніколи й не думав.

— Щодо власних грошей розпорядився ти в першім своїм заповіті, щодо власних грошей розпоряджаєшся ти і тепер, — заперечив рішуче Плотій. — А решта, що ти оце кажеш, — то все дурниці.

На щастя, на це можна було відповісти, не викриваючи й не ображаючи Плотію.

— Мені гроші дісталися з ласки і щедрости друзів, і сама справедливість вимагає від мене повернути ці гроші назад… Тим-то мене не полишають і досі сумніви, чи маю я право, як учинив у тім першім своїм заповіті, так багато лишати своєму братові Прокулу, хоч я й дуже люблю його за доброту й щиросердість.

— Дурниці усе це, звичайно.

А Луцій всміхнувся:

— Давні звичаї, а також добробут держави вимагають лишати маєтність у власній родині, щоб її зберігали і прибавляли.

— Як казати серйозно, Верґілію, — рішуче промовив Плотій, — то ти маєш право і навіть повинен розпоряджатися своєю маєтністю тільки на власний розсуд; усім, що ти нажив, ти завдячуєш лише самому собі і своїй праці.

— Те, що нажив я своєю працею, не порівняти з усіма тими благами, що дістались мені від щедрот моїх друзів, тому я й розпорядився, щоб мій римський будинок на Есквіліні, як і той, що в Неаполі, повернули Октавіанові, а маєток, той, що в Кампанії, — Меценатові… Крім того, я прошу Авґуста, щоб він дозволив Алексісу, який ще кілька років тому знайшов собі дах над головою в будинку на Есквіліні, мешкати там і далі; про таку ласку я прошу й у Прокула для Цебета; життя на селі завжди було вельми корисне й цілюще, навіть конче потрібне і для слабкого здоров’я, і для поезії юного Цебета, тож я хотів би, щоб у будь-який час він міг безперешкодно дістати притулок у Андах… А найкраще для нього, напевне, було б, щоб він ще й потрохи там порався коло землі…

— А більше ці двоє не дістануть нічого?

— Дістануть…Те, що статки мої у готівці великою мірою перевищують власні потреби, що ці статки (я б навіть сказав, усупереч волі моїй, але з волі друзів) виросли вже до кількох мільйонів, — це ні для кого не таємниця, тим більше для вас… Отож із цих грошей я кожному — і Цебету, й Алексісу — заповідаю по сто тисяч сестерціїв; я там відписую й ще деякі суми, вже менші, тільки не хочу їх зараз усі називати; а до них ще потрібно додати ті суми, які я лишаю моїм власним рабам…

— Гаразд, усе добре, — кивнув головою Плотій. — Багато своїх розпоряджень ти у