Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А Луцій промовив:
— Я тобі вже не перечу, але…
— Годі оцих вже «але», любий Луцію… Отам у кутку — мої речі з дороги, пошукай у торбинці письмове начиння й усе, що потрібно…
Плотій похитав головою — хить-хить:
— Гаразд, хай буде воля твоя, коли вже тебе не зупиниш…
Тож вони дійшли згоди, й тепер перед цими двома нарікати на свою неміч у цілому тілі було і не дуже приємно, й не зовсім доречно; але, схоже, його починало морозити.
— Скажіть лишень, хай принесуть мені ще одну ковдру…
Обличчя у Плотія, вже й так досить нахнюплене, зробилося ще й заклопотаним і через це іще дужче нахнюпленим.
— Ти свої сили перенапружуєш…
— Тільки ще одну ковдру… більше нічого.
— Я про ковдру подбаю, — кинув Луцій.
Та не встиг він покликати слуг і віддати наказ, як у покої стояв уже з ковдрою раб — непроникно суворе обличчя, не велет, а звичайний прислужник; він хутко, але воднораз і шанобливо розіслав другу ковдру, поклав зверху лавровий пагінчик, освячений доторком Авґуста, й усе це зробив так спритно, ба більше — так вочевидь заздалегідь добре завчено, що аж постало запитання, чи потреба в цій ковдрі була справді така вже нагальна і невідкладна. Чи не був це лиш привід, щоб повернути раба? Чи, навпаки, привід для раба прослизнути назад, до покою? Не завадило б це з’ясувати.
— Хіба не стояв ти щойно отут?
— Мені наказали від тебе тепер не відходити.
Хлопчик Лісаній з’їхав зі столу і підступив до ложа — близько-близько, либонь, не хотів, аби раб його знову відтер. «Я без наказу з тобою лишався, без наказу й лишуся».
Слова, що їх хлопчик казав, не мали ніякого значення, навіть лунали, як майже забута, ледь зрозуміла вже мова, а ось слова другого, попри холодний свій тон, навдивовижу вселяли довіру.
«Чом же ти не приходив раніш?»
«Послугувати мав досі і ти, тепер слугуватиму я — тобі».
Плотій стурбовано мацнув його ноги під ковдрою.
— Як лід, любий Верґілію.
— Я почуваюсь тепер дуже добре, мій Плотію.
— Хотілося б вірити, — Луцій промовив від столу, тим часом розклавши письмове начиння й папери зі шкіряної теки. — Тут ось усе, про що ти просив.
— Подай мені аркуша.
Луція це здивувало:
— Як?! Чи не збираєшся ти ще й сам писати?
— Я хочу побачити аркуша… дай…
— Не будь нетерплячим, Верґілію; на ось. — Луцій дістав із відкритої теки стосик чистеньких, ретельно накраяних аркушів, узяв кілька верхніх і подав їх йому.
О, це був добрий пергамент: прохолодний, у міру шорсткий і гладенький — саме такий, що його й любить торкнутись перо, і приємно було поводити по ньому м’якенькою пучкою, немовби збираючись самому писати. А як подивитись крізь аркуш на світло, то можна побачити сітчастий узор кольору слонової кості. О, перший доторк пера до чистого білого аркуша, перший знак на шляху до творення, перше слово на вході до вічного!
Ох, як важко із цим розлучатися…
— Добрий пергамент, Луцію…
«Біле тіло моє, гладеньке і ніжне, — тихесенько прожебоніла, немовби поскаржилась, Плотія, — та не схотів ти його торкнутися».
Луцій узяв з його рук ті кілька аркушів, також обережно погладив пучками по верхньому, немовби бажаючи впевнитись, чи він гладенький, і також поглянув крізь нього на світло.
— Добрий, — нарешті потвердив зі знанням справи. — Таки добрий пергамент. — І сів, наготувавшись писати.
Не торкнувся він Плотії, надто вагома була її доля й усе ж дуже легка, мов та пушинка, — надто легка, щоб підхопити її і понести, щоб мати право її підхопити й понести, і, непізнана, канула Плотія у непізнанне, туди, де вже ніхто і ні з ким не стрічається; перстень її залишився, але сама вона вже не являлася.
Плотій озвався:
— Якщо ти волієш тільки доповнити свій заповіт, а не змінити його, то краще все викласти стисло.
Ні, не являлася Плотія. Зате зі збіговиська тіней поставали весь час інші образи — ніби й знайомі, а воднораз їх і важко було упізнати, бо всі вони враз розпливались, зникали: строката ватага, тьма-тьмуща повій у білявих перуках, тьма-тьмуща п’яниць і зажер, служок із шинків і всіляких красунчиків. На мить зринула постать Алексіса, як можна було упізнати хлопчину зі спини, бо стояв він на судні, тримався за поручні й дивився у воду, де бовтались покидьки й сміття. І промовив Алексіс заклично і сумно: «Пройшли ми з тобою усі ці шляхи, і ними провів тебе я; о, пригадай же…»
— Я знаю багато їх…
— Це ти вже диктуєш?
— Я знаю багато їх…
Ні, вже нікого не можна було упізнати, нікого, крім одного-єдиного, і це викликало неабиякий подив, адже прощання із Октавіаном було таке болісне й безповоротне, тому що прощанню нема вороття; але ж ні, без попередження Октавіан появився тут знов: він стояв неподалеку від канделябра, збоку від того збіговиська тіней і, хоч сам і невидимий, не зводив очей своїх темних із раба, немовби питаючи дозволу заговорити.
«Говори, — звелів раб, — віддавай свій наказ».
І Цезар віддав свій наказ, хоч, по суті, то був не наказ, аж ніяк.
«Верґілію, спадок твоїм спадкоємцям за першим твоїм заповітом, — сказав він, — я дозволяю зменшити на користь твоїм рабам».
«Хай буде так; я про рабів не забуду, але, крім того, я хочу ще розпорядитись, як бути з поемою, а також з її виданням».
«Про «Енеїду» я подбаю вже й сам».
— Мені цього мало.
«Верґілію, невже ти не тямиш, із ким розмовляєш?»
А хлопчик процитував:
«Що ж ти за сходом одвічних сузір’їв, Дафнісе, стежиш?
Цезаря ж, сина Діони, зоря заясніла сьогодні,
Та, під якою радіє посів рясним урожаєм,
А виноград на горбах під сонцем жарким паленіє».
— Розумію, — Луцій озвався, — ти хочеш розпорядитись, як бути з виданням поеми… І чого ж тобі мало?
Хлопчик збрехав; ніяких сузір’їв не видно, а тієї зорі, що їй провіщено знов заясніти у зрілості прийдешнього часу, — вже й поготів; не видно й зорі заповітного того спіткання, у сяйві якої ми все узнаємо і все пізнаємо, у сяйві якої ми відкриваємо таїну глибоченну, що повнить собою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.
