Читати книгу - "Крістіна"

А вже за мить вулицю затопило біле світло. Дон перекотився на живіт і підвів погляд, люто напружуючи очі, аби щось роздивитись, і встиг побачити велетенські білі кола Крістіниних передніх фар тієї миті, коли вона врізалася в сніговий замет і зі швидкістю локомотива налетіла на нього.

Як колись Галлія[143], район Лібертівілль-Гайтс був поділений на три частини. Єдиним насправді бідним районом містечка був той, що тулився півколом до низьких пагорбів, які до середини дев’ятнадцятого століття мали назву Лібертівілль-Лукаут (про що нагадувала табличка, установлена з нагоди двохсотліття міста на розі вулиць Роджерс і Теклін). То був сумний лабіринт багатоквартирних будинків і дерев’яних споруд. Мотузки для білизни перекривали захаращені задні двори, де в помірніші сезони було не пройти від дітлахів та дешевих іграшок — і занадто часто дітлахи були такими ж пошарпаними, як іграшки. Цей район, що колись належав до середнього класу, зубожів відтоді, як після війни, у 1945-му, почалося безробіття. Спочатку занепад відбувався поволі, та вже в 1960-х і на початку 70-х став набирати обертів. А тепер настала черга найгіршого, хоча ніхто про це вголос не сказав би, принаймні на людях, щоб не цитували потім. Тепер в’їхали чорні. У приватних розмовах, що точилися в кращих районах міста, за барбекю й напоями, казали так: «Господи помилуй, чорні, чорні понаїхали в Лібертівілль». Район навіть свою окрему назву дістав — не Лібертівілль-Лукаут, а Лоу-Гайтс[144]. Від цієї розбійницької назви в багатьох мороз ішов по шкірі, надто вже геттоподібною вона була. Редактор газети «Кістоун» отримав таємне попередження від кількох своїх найбільших рекламодавців: друкувати цю назву, відтак легітимізуючи її, украй небажано, бо вони будуть незадоволені. Мати редактора дурних не ростила, тому він і не друкував.

Гайтс-авеню відгалужувалася від Бейсін-драйв у межах міста, а далі починала підійматися вгору. Проходила через середину Лоу-Гайтс і бігла далі, залишивши їх позаду. Далі дорога вибиралася крізь лісосмугу в житловий район. Ця частина міста була відома під назвою просто «Гайтс». Усе це «Гайтс те, Гайтс се» могло сторонній людині здатися плутаниною, але жителі Лібертівілля знали, про що йдеться. Коли казали «Лоу Гайтс», мали на увазі злидноту, інтелігентну і не дуже. Якщо прибирали прикметник «Лоу», то мали на увазі повну протилежність до злиднів. Тут стояли гарні старі будинки, більшість із них зі смаком розташовувалися подалі від дороги, а найкращі ховалися за густими тисовими живоплотами. Тут жили впливові люди Лібертівілля — видавець газети, четверо лікарів, багата і з привітом онука чоловіка, який винайшов скорострільну систему для автоматичних пістолетів. Решта здебільшого були юристами.

За цією дільницею респектабельного містечкового багатства Гайтс-авеню бігла крізь лісисту зону, яка насправді була занадто густою, щоб називатися лісосмугою; ліси тяглися обабіч дороги більш ніж на три милі. У найвищій точці височини Гайтс Стенсон-роуд забирала вліво, закінчуючись у глухому куті Насипом, що виходив на місто й лібертівілльський кінотеатр просто неба.

На іншому боці тієї невисокої гори (але її теж звали Гайтс) розкинувся доволі старий район для представників середнього класу, де потроху трухлявіли будинки, яким було по сорок-п’ятдесят років. Там, де цей район потроху переходив у сільську місцевість, Гайтс-авеню перетворювалася на Сільську дорогу № 2.

О пів на одинадцяту того різдвяного вечора двоколірний «плімут» 1958 року піднімався по Гайтс-авеню, розрізаючи фарами запорошену снігом, наповнену ревінням бурі темряву. Аборигени Гайтс сказали б, що жоден транспорт (крім хіба що позашляховика) не зміг би піднятися по Гайтс-авеню тієї ночі, але Крістіна рухалася з рівномірною швидкістю тридцять миль на годину; фари промацували пітьму, ритмічно гойдалися вперед і назад двірники, у салоні панувала повна порожнеча. Свіжі сліди від шин були самотніми й місцями сягали одного футу завглибшки. Постійний вітер швидко наповнював їх свіжим снігом. Коли-не-коли передній бампер і капот урізалися в хвилястий хребет снігового замету, легко розсипаючи навсібіч порошистий сніг.

Крістіна проминула поворот на Стенсон-роуд і Насип, де колись милувалися Арні та Лі. Вона виїхала на вершечок Лібертівілль-Гайтс і рушила вниз протилежним боком пагорба, спочатку крізь темні ліси, які прорізала тільки біла стрічка дороги, далі — повз будинки передмістя з їхніми затишними світельцями у вітальнях і подекуди — веселими різдвяними декораціями з нарядних лампочок-гірлянд. В одному з цих будинків молодий чоловік, який щойно відіграв роль Санти й відзначав Різдво з дружиною, смакуючи алкогольний напій, ненароком визирнув у вікно й побачив, як повз їхній будинок проїжджають фари машини. Він показав на них дружині пальцем.

— Якщо цей хлопець піднявся сьогодні по Гайтс, — шкірився молодик, — то в нього там, мабуть, сам диявол за пасажира.

— Не звертай уваги, — відповіла вона. — Про дітей ми подбали, а що я отримаю від Санти?

Він розплився в усмішці.

— Ми щось придумаємо.

Далі по дорозі, майже в тому місці, де Гайтс переставала бути Гайтс, Вілл Дарнелл сидів у вітальні простого двоповерхового будинку, який належав йому ось уже тридцять років. На ньому був полисілий, витертий синій махровий халат на піжамні штани, над якими, наче роздутий місяць, випинався велетенський бурдюк черева. Він дивився фінальне навернення Ебенізера Скруджа на бік Добра й Щедрості. Дивився, але насправді не бачив. Його розум укотре просіював шматочки пазла, який ставав що далі, то загадковішим: Арні, Велч, Реппертон, Крістіна. З часу обшуку минув тиждень, а Вілл наче на десять років постарів. Тому копу Мерсеру він сказав, що повернеться й уже за два тижні вестиме бізнес по-старому, але в душі шкребли сумніви. Останнім часом горло в нього завжди було слизьким від смаку того триклятого аспіратора.

Арні, Велч, Реппертон… Крістіна.

«Хлопче! — гукнув Скрудж з вікна, у нічній сорочці й нічному ковпаку схожий на карикатуру Духа Різдва. — Вгодована індичка досі у вітрині різника?»

«Га? — перепитав хлопчик. — Така ото здоровецька, як я?»

«Так, так, — нетерпляче відказав Скрудж, несамовито хихочучи. Таке враження, що троє духів, замість спасти, довели його до божевілля. — Така ото здоровецька, як ти!»

Арні, Велч, Реппертон… Лебей?

Інколи він думав, що не через ту облаву постійно почувається таким виснаженим, перестрашеним і змученим, як побитий собака. І навіть не через те, що його кишенькового бухгалтера забрали чи що податківці-федерали взялися за нього впритул і цього разу зачули кров. Не податківці змушували його окидати поглядом усю вулицю перед тим, як уранці вийти надвір; і офіс генерального прокурора штату не мав нічого спільного з раптовими поглядами, які він тепер кидав через плече, коли їхав додому з гаража вночі.

Він знову і знову прокручував у голові те,