Читати книгу - "Гра янгола"

– Від кого?

– Від самих себе.

– Але припустилася помилки…

– Навіть моя мати не могла передбачити всього.

– І що зробив Марласка?

– Моя мати не захотіла розповідати мені про це, не хотіла, щоб я або мої брати були якось причетні до того. Вона відіслала нас далеко й віддала до різних інтернатів, щоб ми забули, звідки прийшли й хто ми такі. Казала, що тепер ми прокляті. Вона померла незабаром після того сама-одна. Ми довідалися про її смерть лише набагато пізніше. Коли знайшли її тіло, ніхто не наважився доторкнутись до нього, і його залишили там, де воно було, щоб його забрало море. Ніхто не смів говорити про її смерть. Але я знала, хто її вбив і за що. І сьогодні я вірю: моя мати знала, що скоро помре, і знала, від чиїх рук. Проте не вжила ніяких заходів остороги, бо й вона вірила. Вірила в те, що неспроможна прийняти те, що вона зробила. Вірила в те, що, віддавши свою душу, урятує наші душі й душу цього місця. Тому вона не захотіла втікати звідси, бо, згідно з давньою легендою, душа, яка віддає себе в жертву, повинна залишатися на тому місці, де вона вчинила зраду, де вона намагалася обманути смерть.

– А де перебуває душа, яка спасла Дієґо Марласку?

Жінка всміхнулася.

– Не існує ані душ, ані спасінь, сеньйоре Мартін. Це тільки давні легенди та балачки. Єдине, що залишається, – це попіл і спогади, але якщо й справді вони залишаються, то їх треба шукати там, де Марласка скоїв свій злочин, де живе таємниця, яку він ховав стільки років, щоб посміятися зі своєї власної долі.

– Будинок із вежею… Але я прожив там десять років і знаю, що в тому будинку немає нічого.

Вона знову всміхнулася й, невідривно дивлячись мені у вічі, нахилилася до мене й поцілувала мене в щоку. Її губи були холодні, як у трупа. Її дихання пахло зів’ялими квітами.

– Можливо, ви просто дивилися не туди, куди треба було дивитися, – прошепотіла вона мені на вухо. – Можливо, ідеться про вашу душу.

Вона розв’язала хусточку, що затуляла їй горло, і я побачив великий шрам у неї на шиї. Цього разу її посмішка була лукавою, а її очі виблискували жорстоким і глузливим світлом.

– Скоро зійде сонце. Ідіть звідси, поки маєте таку можливість, – сказала відьма із Соморостро, обертаючись до мене спиною й знову спрямувавши погляд на вогонь.

Хлопчик у чорному костюмчику з’явився у дверях і подав мені руку, показуючи, що мій час закінчився. Я підвівся й пішов за ним. Обернувшись, побачив себе в дзеркалі, яке висіло на стіні. У ньому я також побачив згорблений силует дуже старої жінки в лахмітті, яка сиділа біля вогню. Її темний і жорстокий сміх проводжав мене до виходу.

17

Коли я дістався до будинку з вежею, уже розвиднялося. Замок на дверях із вулиці був зламаний. Я штовхнув двері рукою й увійшов до холу. Механізм замка з протилежного боку дверей димів і поширював гострий запах. Кислота. Я повільно підіймався сходами, переконаний, що зустріну Марласку, який чекає мене в темряві на верхньому майданчику, або, якщо обернуся, то побачу його, усміхненого, у себе за спиною. Подолавши останні сходинки й підійшовши до дверей на поверх, я також помітив на цьому замку сліди кислоти. Я встромив ключа в замкову шпарину й мусив крутити його там майже дві хвилини, щоб розблокувати замок, – він був понівечений, але, схоже, не піддався. Я витяг ключ, роз’їдений тією кислотою, і одним поштовхом відчинив двері. Залишив їх відчиненими в себе за спиною й заглибився в коридор, не скинувши пальта. Дістав револьвер із кишені й відкинув барабан. Викинув звідти стріляні гільзи й замінив їх новими кулями. Я багато разів бачив, як робив це мій батько, повертаючись удосвіта додому.

– Сальвадоре, ви тут? – покликав я.

Відлуння мого голосу розлетілося по будинку. Я поклав палець на спусковий гачок револьвера. Пройшов коридором, доки дістався до кімнати в глибині. Двері до неї були зачинені.

– Сальвадоре, де ви? – запитав я.

Я наставив револьвер на двері й відчинив їх одним поштовхом ноги. Марласки за ними не було; була лише, як завжди, купа ящиків та старих речей, навалених під стіною. Я знову відчув той запах, що, здавалося, проникав крізь стіни. Я підійшов до шафи, яка затуляла стіну в глибині кімнати, і широко відчинив дверцята. Дістав звідти старий одяг, що висів там на вішаках. Холодний і вологий потік повітря, що струменів з отвору в стіні, обвіяв мені обличчя. Хоч би що там ховав Марласка в будинку, воно було за цією стіною.

Я засунув револьвер у кишеню пальта й скинув його. Знайшов край шафи й засунув руку в щілину між корпусом шафи й стіною. Я примудрився вхопитися рукою за частину задньої стінки й потяг з усієї сили. Перше зусилля допомогло мені просунути пальці сантиметри на два далі, щоб ухопитися надійніше, і я знову потяг її. Корпус шафи посунувся вперед майже на долоню. Я тягнув за той край шафи доти, доки стіна за шафою стала видима й там стало досить простору, щоб я міг пролізти туди. Протиснувшись, я наліг на шафу плечем і спромігся відіпхнути її до суміжної стіни. Я зупинився, щоб перевести дух, і оглянув стіну. Вона була пофарбована в колір вохри, що відрізнявся від кольору інших стін. Під шаром фарби я намацав щось подібне до невідполірованої поверхні з глини й постукав по ній суглобами пальців. Відлуння від цього постукування не залишало жодного сумніву. Це не була головна стіна. Щось було по той бік неї. Я притулив голову до стіни й став дослухатися. І тоді почув якесь шарудіння. Кроки, які наближалися, у коридорі… Я повільно вибрався з-поза шафи й простяг руку до пальта, яке поклав на стілець, щоб схопити револьвер. За дверима виникла тінь. Я затримав дихання. Силует повільно наблизився до кімнати, у якій я був.

– Інспектор… – промурмотів я.

Віктор Ґрандес холодно посміхнувся мені. Я подумав, що вони, певно, чекали мене багато годин, ховаючись у під’їзді якогось будинку.

– Ви тут щось переставляєте, Мартін.

– Наводжу лад.

Інспектор подивився на купу одягу та ящиків і на відсунуту від стіни шафу й обмежився кивком голови.

– Я попросив Маркоса й Кастело зачекати внизу. Хотів подзвонити, але ви залишили двері відчиненими, і я дозволив собі увійти. Я сказав собі: бачу, що друзяка Мартін уже чекає мене.

– Чим я можу допомогти вам, інспекторе?