Читати книгу - "Таємна історія"

— Привіт! — Френсіс запропонував їй сигарету. — Не хочеш переїхати в Ramada Inn?

Коли вона затисла сигарету між пересохлих губ, я зрозумів, наскільки сумував без неї останні кілька днів.

— Та у вас тут іще нічогенько, — відповіла вона. — От мені вчора довелося ночувати разом із Меріон.

— В одній кімнаті?

— В одному ліжку.

Очі Френсіса округлилися від захвату й подиву.

— Що, справді? Отакої. Який жах, — пробубнів він притишеним голосом із нотками поваги.

— Із нею нагорі зараз лишився Чарльз. Бо в неї істерика, що хтось запросив сердешну дівчину, яка сьогодні приїхала з вами.

— А де Генрі?

— Хіба ви досі з ним не бачилися?

— Бачилися. Але ж не говорили.

Вона замовкла й пахкнула клубом диму.

— Що ви про нього скажете?

— Ну, в нього були й кращі часи. А що?

— Бо він нездоровий. Знову головний біль.

— Той самий? Серйозний?

— Принаймні за його словами.

Френсіс дивився на неї й не вірив.

— Як він узагалі ходить? Чому не в ліжку?

— Не знаю. Сидить на своїх таблетках. От уже кілька днів.

— Ну а зараз він де? Чому не приляже?

— Не знаю. Пані Коркоран щойно відправила його на ферму в Камберленд по літр молока для цієї бісової дитини.

— Хіба йому можна за кермо?

— Не маю найменшої гадки.

— Френсісе, — гукнув я його, — твоя сигарета.

Він підскочив, надто швидко її вхопив і попік пальці. Френсіс був поклав її на краю більярдного стола, і жар пропалив сукно аж до лакованого дерева. Обгоріла пляма жевріла й росла.

— Хлопчики? — з верхньої сходинки обізвалася пані Коркоран. — Хлопчики? Ви не проти, якщо я спущуся поглянути на термостат?

— Скоріше, — прошепотіла Камілла, роздушивши свою сигарету. — Тут не можна палити.

— Хто там? — різко запитала пані Коркоран. — У вас щось горить?

— Ні, мем, — відповів їй Френсіс, витираючи горілу пляму та гарячково ховаючи недопалок, поки вона спускалася сходами.

Цей вечір виявився одним із найгірших за все моє життя. У будинку ставало все більше народу, і години, проведені в ньому, злилися в каламутну, строкату, розмиту картинку родичів, сусідів, заплаканих дітей, страв під накривками, заставленого автомобілями під’їзду до будинку, деренчливих телефонів, яскравих вогнів, незнайомих облич, недоладних діалогів. Якісь бездушні хами затисли мене в куточку й кілька годин вихвалялися своєю участю в риболовецьких змаганнях та бізнесом у Чикаго, Нешвіллі та Канзас-Сіті, аж доки я не витримав і, вибачившись, не зачинився у ванній кімнаті на другому поверсі, ігноруючи стукіт у двері та жалісливий плач незнайомого пуцьвірінка, котрий благав мене відчинити.

Вечерю подали о сьомій. Це була неапетитна комбінація привізних страв, розрахованих на гурманів (салат з італійською пастою ордзо, качка в лікері кампарі, мініатюрне фуа-ґра), та їжі, приготованої сусідами: запеченого тунця, желе у пластикових формах від Tupperware і страхітливий десерт під назвою «Скажений торт», який мені годі описати. Люди навколо блукали з паперовими тарілочками. Надворі вже споночіло й пішов дощ. Г’ю Коркоран без піджака обходив гостей із пляшкою та освіжав їм чарки, проштовхуючись у темному буркітливому натовпі. Повз мене він пройшов, навіть не подарувавши погляду. З усіх братів він був найбільше схожим на Банні. (Його смерть почала нагадувати якийсь жахливий акт творення, і, хоч куди б я поглянув, вигулькували все нові й нові Банні, образи Банні лізли з усіх шпарин.) Складалося враження, немовби я зазирав у майбутнє й бачив, як Банні виглядав би в тридцять п’ять, а в його батькові можна було розгледіти Банні в шістдесят. Я його знав, він мене — ні. Мене проймало сильне, нездоланне бажання взяти його попід руку й сказати йому що-небудь, не знаю: просто побачити, як він дуже знайомо супить несподівано брови, побачити сполоханий вираз у його наївних каламутних очах.

«Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я… вбив… сокирою»[196].

Сміх, запаморочення. До мене й надалі підходили й заговорювали незнайомці. Я відчепився від одного з підлітків, двоюрідних братів Банні (котрий, зачувши, що я родом із Каліфорнії, став чіплятися до мене з купою складних запитань про серфінг), і, здолавши буруни натовпу, відшукав Генрі. Він самотньо курив перед якимись скляними дверима, повернувшись спиною до кімнати.

Я став поруч. Він не глянув на мене й не заговорив. Двері виходили на пустку залитої вогнями ліхтарів тераси. Чорний шлак покриття, бирючина в бетонних вазонах, мистецьки розбита скульптура, білі уламки якої валялися на підлозі. Лампи підсвічували косі пасма дощу під кутом, у якому всі тіні виходили довгими та ефектними. Модний, постапокаліптичний і водночас стародавній краєвид, ніби засипане пемзою дворище в Помпеях.

— Найпотворніший сад, який мені випадало будь-коли бачити, — проказав я.

— Так, — погодився дуже блідий Генрі. — Булижники й попіл.

За спинами сміялися й розмовляли люди. У промінні ламп цівочки води на заляпаній дощем шибці проектувалися на обличчя Генрі.

— Може, ти приліг би? — запитав я трохи згодом.

Він закусив губу. Попіл на його сигареті вже був більш ніж два сантиметри завдовжки.

— У мене скінчилися ліки, — промовив він.

Я подивився на його профіль.

— Ти ще тримаєшся?

— Мушу. Хіба в мене є вихід? — не поворухнувшись, відповів він.

Камілла замкнула двері ванної кімнати за нами, і ми вдвох порачкували під раковину копатися серед пляшечок із рецептурними ліками.

— «Від високого артеріального тиску», — прочитала вона.

— Ні.

— «Від астми».

У двері постукали.

— Зайнято! — прокричав я.

Камілла з головою пірнула за труби в тумбочці, так що з неї стирчала тільки ар’єргардна частина. Десь усередині дзеленчали аптекарські пляшечки.

— «Для внутрішнього вуха»? — приглушеним голосом читала вона далі, — «По одній капсулі двічі на день»?

— Погляньмо.

Вона передала мені антибіотики, яким уже виповнилося років десять.

— Не годиться. — Я підібрався ближче. — А є щось за одноразовими рецептами? Може, від дантиста?

— Ні.

— «Може викликати сонливість»? «Впливає на здатність керувати автомобілем або важкою технікою»?

Знову хтось постукав у двері й покрутив ручку. Я постукав у відповідь і викрутив на повну обидва крани.

Нічого путнього ми не знайшли. От якби Генрі обпікся отруйним плющем, мав поліноз, ревматизм або кон’юнктивіт, можна було би вважати, що нам пощастило, але зі знеболювальних ми відшукали тільки екседрин. У відчаї я набрав його цілу жменю, прихопивши на додачу дві сумнівні капсули, які витрусив із пляшечки, позначеної етикеткою про сонливість. Щоправда, я підозрював, це антигістаміни.

Мені здавалося, наш загадковий гість мав би вже піти геть, але, ризикнувши поткнутися за двері, я з роздратуванням побачив Клоука, який причаївся неподалік. Він подарував мені зневажливий