Читати книгу - "Таємна історія"

— Ну й ну, про вовка промовка, — продуднів басом її чоловік.

Рипучими сходинками до нас спускався Генрі в темному костюмі.

Він не рухав головою і розмірено крокував.

Ми з Френсісом підвелися. Він на нас не зважав.

— Синку, йди-но сюди, — поманив його пан Коркоран. — Хапай пивце.

— Дякую, не хочу, — відмовився Генрі.

Зблизька мене приголомшила його блідість. На свинцевого кольору обличчі проступили краплини поту.

— Чим ви там, хлопці, займалися цілий ранок? — невиразно, зажовуючи слова, спитав пан Коркоран.

Генрі тільки кліпнув у відповідь.

— Га? — приязно чіплявся старий Коркоран. — Розглядали журнали з гарячими дівчатками? Майстрували аматорський радіоприймач?

Генрі провів по чолу рукою, яка, я помітив, трохи тремтіла.

— Я читав, — відповів він.

— Читав? — повторив пан Коркоран, ніби вперше чув про такий рід діяльності.

— Так, сер.

— І що ж ти читав? Добру книжку?

— Упанішади[195].

— Ну й розумака ж ти. Слухай, у мене в підвалі є ціла полиця з книжками. Можеш глянути, як схочеш. Там навіть кілька стареньких романів про Перрі Мейсона знайдеться. Нічогенькі такі. З телесеріалом один в один, коли не рахувати, що він активно підбиває клинці до Делли, а ще інколи чортихається й у принципі лається.

Пані Коркоран прокашлялась.

— Генрі, — плавно промовила вона, потягнувшись по свій келих, — я впевнена, що ці молоді люди хотіли б поглянути на кімнату, в якій ночуватимуть. Можливо, їм треба віднести туди свій багаж із машини.

— Гаразд.

— Перевір іще ванну кімнату внизу, чи там достатньо халатів і рушників. Якщо ні, то візьмеш у шафі з білизною в холі.

Генрі кивнув, але перш ніж він устиг щось сказати, пан Коркоран підійшов до нього ззаду.

— Таких, як оцей парубок, — поплескав він його по спині, і я помітив, як напружилася в Генрі шия і він закусив губу, — один на мільйон. Ну хіба не принц, Кеті?

— Так, він нам став у великій пригоді, — холоднокровно промовила його дружина.

— Їй-Богу, допоміг. Навіть не знаю, як би ми пережили цей тиждень без нього. Вам, дітлашні, — проказав пан Коркоран, стиснувши руку на плечі Генрі, — треба цінувати таких друзів. На дорозі вони не валяються. Аж ніяк. Мені нізащо не забути, як Банні зателефонував першого ж свого вечора в Гемпдені й сказав: «Тату… тобі треба бачити цього психа, якого поселили зі мною в одній кімнаті». — «Тримайся, синку, — відповів я. — Дай йому шанс». Не встигли ми й оком зморгнути, а вже було «Генрі те… Генрі се…» Банні змінив свій старий профіль (уже не пам’ятаю який) на давню греку. Ця поїздка в Італію. Радощів повні штани.

В очах пана Коркорана бриніли сльози.

— Просто це доказ того, — він потрусив Генрі за плечі, виявляючи цим щирість своїх почуттів, — що судять за розумом, а не одежею. Може, наш старий Генрі й виглядає, немов палицю проковтнув, але під дахом цього будинку ніколи не бувало кращого чолов’яги. От навіть коли я останнього разу говорив із моїм Банстером, то він уже не міг дочекатися, коли поїде з цим товаришем улітку до Франції…

— Послухай, Маку… — озвалася пані Коркоран, але спізнилася. Він знову ридав.

Попередній напад був гіршим, але й цей виявився досить сильним. Старий Коркоран повиснув на Генрі й плакав йому в лацкан, поки Генрі просто стовбичив і незрушно дивився вдалину з виснаженою втомою стоїка.

Усі почувалися ніяково. Пані Коркоран заходилася скубти хатні рослини, у мене горіли вуха, і я прикипів поглядом до власних колін, коли раптом грюкнули двері і в широкий хол під високими кроквами зайшли двоє молодиків. Помилитися було неможливо. Хоч я й не міг їх добре роздивитися проти сонця, але вони сміялися, гомоніли, і, о Боже, ніби хто кинджалом проштрикнув моє серце, коли в їхніх голосах зачулося шорстке, глузливе, яскраве відлуння інтонацій Банні.

Хлопці не звернули уваги на батькові сльози й навпростець рушили до нього.

— Агов, тату, — гукнув старший, кучерявий чоловік років тридцяти на вигляд, страшенно подібний до Банні. Високо на його стегні сидів маленький хлопчик у бейсболці бостонської команди «Ред сокс».

Інший брат — веснянкуватий, худіший, надто засмаглий і з темними кругами під блакитними очима — забрав малюка.

— Ось, — промовив він, — іди до дідуся.

Пан Коркоран миттю покинув плакати посеред чергового схлипу, підняв малого високо в повітря й подивився на нього поглядом, повним замилування.

— Чемпіоне! — прокричав він. — Їздив покататися з татом та дядьком Брейді?

— Ми були в McDonald's, — відповів Брейді. — Купили йому Happy Meal.

— І ти все з’їв? — аж роззявив рота від здивування дідусь. — Цілий Happy Meal?

— Кажи так, — протуркотів батько до малюка. — Так, дєда.

— Боже, яка дурня, Теде, — розреготався Брейді. — Та він же й шматочка не з’їв.

— Зате забрав подарунок у коробці, правда? Правда ж, га?

— Ану погляньмо, — проказав пан Коркоран, старанно виколупуючи іграшку з пальців дитини.

— Генрі, — озвалася пані Коркоран, — може, допоможеш дівчині віднести її валізу й покажеш кімнату? Брейді, а ти проведеш хлопців униз.

Пан Коркоран дістався до подарунка — пластмасового літачка, який був забраний у малого й тепер літав над головами.

— Дивіться! — благоговійно стишивши голос, проказав він.

— Оскільки йдеться тільки про одну ніч, — звернулася до нас пані Коркоран, — то, сподіваюся, ніхто не заперечуватиме проти підселень.

Коли ми вже виходили з Брейді, пан Коркоран гепнувся на килимок перед каміном разом із малим, де взявся качатися з ним та його лоскотати. Поки ми спускались, я чув, як дитина несамовито верещала від страху та захвату.

Нас поселили в підвалі. Під його дальшою стіною поруч зі столами для пінг-понгу та більярду стояло кілька армійських розкладачок і лежала гора спальних мішків.

— Чортзна-що, — промовив Френсіс, коли ми залишилися на самоті.

— Це тільки на одну ніч.

— Мені не спиться в кімнатах, де багато народу. Я тепер цілу ніч очей не склеплю.

Я присів на розкладачку. У кімнаті панував запах сирості й необжитості, а лампа над більярдним столом горіла зеленкуватим депресивним світлом.

— Тут ще й пилюки повно, — бурмотів Френсіс. — Мені здається, нам варто з’їхати в готель.

Шумно сопучи, він скаржився на пил і водночас шукав попільничку; навіть якби в цей підвал просочувався радон, мені було б начхати. Єдине, що мене турбувало, це те, як, заради всіх святих та в ім’я милостивого Бога, пережити наступні години. Ми тут гостювали всього лиш двадцять хвилин, а я вже хотів застрелитися.

Френсіс і далі на щось там нарікав, а я сидів, занурившись у відчай, коли в підвал