Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Усі повернулись до Аліни, їхні очі блиснули очікуванням. Вона кивнула Максиму — коротко, із вдячністю за довіру, — і дістала з кишені зіжмакану карту. Розгорнувши її, вона глянула на місцевість, звіряючи лінії з реальністю.

Герман, відчувши момент, дістав свій ніж і простягнув його Аліні. Вона прийняла його з легким кивком і опустилась на одне коліно, торкаючись лезом землі. Її рухи були швидкими, але точними — на потрісканому ґрунті почала вимальовуватись схема: грубі лінії бази Янтаря, огорожі, точки патрулів. Загін нахилився ближче, їхні тіні злились над картою, а очі стежили за кожним рухом ножа.

Аліна нахилилась над схемою, її ніж чітко креслив лінії на землі. Вона вказала на західну ділянку, де височіли сторожові вежі.

— Ось тут, — сказала вона, її голос був низьким, але твердим. — Їхній основний периметр. З цього боку нас важче помітять.

Вона додала кілька стрілок, позначаючи обхідний шлях — зруйновані будівлі для укриття, — і провела лінію до тунелю.

— Тут — старий тунель, — продовжила вона. — Веде до вентиляційної шахти. Якщо Янтар не закрив її, це наш шанс. Розділимось: одна група — вибухівка й пастки, друга — прикриття.

Загін мовчки стежив, їхні очі вбирали кожен рух. Аліна випросталась, її погляд ковзнув по обличчях — напружених, зосереджених.

— Там буде людно, — додала вона, її тон став гострішим. — Вони знають своє діло. Одна помилка — і ми трупи.

Герман кивнув, його щелепа стиснулась, але очі блищали холодною рішучістю.

— Буде жорстко, — сказав він глухо. — Тримаємо фланги, інакше нас рознесуть.

Бійці переглянулись — коротко, без слів. Тривога читалась у їхніх позах, але вони мовчали, ковтаючи страх.

Аліна глянула на схему, її пальці ледь тремтіли, коли вона торкнулась землі.

— Не впевнена, чи цього досить, — сказала вона тихо. — Але наша мета…

— Знищити там усе, що зможемо, — перебив Максим, його голос прорізав тишу. Він ступив уперед, обвівши загін поглядом. — Відтягнути Янтар на нас.

Він замовк, його очі зупинились на Аліні, і він додав із вдячністю:

— Завдяки тобі ми знаємо, куди йдемо.

Аліна кивнула — стримано, але її погляд потеплішав на мить.

Арсен потер шию, його грубі пальці невміло повторили жест, що нагадував силу Максима. Він глянув на нього, вагаючись.

— А ти не міг би… ну… це саме… — почав він, знизавши плечима.

Кіра різко повернулась, її очі спалахнули.

— Арсен! — вигукнула вона, її голос був гострим, як удар.

Максим здригнувся — не від гніву Кіри, а від того, що слова Арсена вдарили в нього, як камінь у воду. Він стиснув кулаки, його погляд затуманився, і він тихо, але з напругою сказав:

— Не треба, Арсе. Я не… — Він затнувся, його голос тремтів. — Я не знаю, як це працює. І не хочу знати прямо зараз.

Діма штовхнув Арсена ліктем, його тон був дружнім, але з докором:

— Ти що, не бачиш, як його трясе? Дай спокій.

Арсен підняв руки, його обличчя спохмурніло, але він заговорив м’якше:

— Та я ж не до зла, Макс. Просто… це ж сила. Могла б виручити. Але якщо ти не готовий, я мовчу.

Максим видихнув, його плечі опустились. Він глянув на Арсена, потім на загін — їхні очі, сповнені тривоги й довіри, тиснули на нього. Його голос був хрипким, але щирим:

— Я б хотів, щоб це було так просто. Але коли це стається… я не впевнений, хто я в ту мить.

Кіра стиснула його руку — міцно, ніби витягаючи його з прірви. Її голос був тихим, але твердим:

— Якщо це небезпечно, ми обійдемось без нього. Ми й так тримаємося. Разом.

Аліна ступила ближче, її погляд був спокійним, але пронизливим:

— Ця сила — частина тебе, Макс. Ми не знаємо, що її викликає, але вона вже врятувала нас раз. Може, з часом ти зрозумієш, як її тримати.

Максим глянув на неї, його очі блиснули — не впевненістю, а втомою й слабкою надією. Він кивнув, ледве помітно.

— Спробую розібратись. Але спершу — Янтар.

Максим стояв, задумливо вдивляючись в обличчя Аліни, її спокійний погляд над схемою. Його руки все ще ледь тремтіли — не від холоду, а від напруги, що гуділа в грудях. Він більше не хотів тікати від себе, але правда все ще різала, як уламок скла.

— Якщо я раптом… якщо щось піде не так… — почав він, але голос зірвався, і він замовк, стиснувши губи.

Герман підійшов ближче, його тепла усмішка контрастувала з похмурим світлом навколо. Він поплескав Максима по плечу — дружньо, але твердо.

— Макс, якщо щось піде не так, ми тебе прикриємо. Ми ж команда, так? Ти не сам у цьому багні.

Максим відчув, як хвиля тепла прокотилась по спині — не від слів, а від їхнього сенсу. Він кивнув, видихнувши важке повітря:

— Добре. Я спробую. Але якщо я почну втрачати себе… зупиніть мене. Хоч прикладом по башці.