Читати книгу - "Привид"

— Заспокойся, я згоден, тут крити немає чим. Ми зробили Осло кращим та комфортнішим. Ну, будьмо.

Та вона проігнорувала його піднятий келих.

— Ти б і так ніколи мене не заарештував. Бо я б розповіла усім охочим слухати, що ти займаєшся зі мною сексом за спиною своєї маленької чарівної дружини. — Вона захихикала. — Прямо за її спиною. Пам’ятаєш нашу першу зустріч на отій прем’єрі, коли я сказала, що не проти з тобою перепихнутися? Твоя дружина стояла тоді прямо позаду тебе ледь-ледь за межами чутності, але ти й бровою не повів. Лише сказав, щоби я почекала, поки ти не відправиш її додому.

— Тс-с-с, ти вже п’яна, — зашикав на неї Мікаель, кладучи їй руку на спину.

— Саме тоді я й збагнула, що ти — чоловік мого серця. Тож коли старий сказав мені знайти спільника з амбіціями, не меншими за мої, я вже точно знала, до кого звернутися з цією пропозицією. Будьмо, Мікаелю.

— До речі, нам треба добавити. Може, зайдемо і…

— Забудь про те, що я сказала про чоловіка мого серця. Чоловіки прагнуть не мого серця, вони прагнуть моєї… — Почувся низький хрипкий сміх. То сміялася Ізабель.

— Ходімо, вже пора.

— Харрі Холе!

— Т-с-с-с!

— Оце дійсно мужчина мого серця. Трохи бовдур, ясна річ, але ж… гм… Як ти гадаєш, де він зараз?

— Довго прочісував місто, розшукуючи його, але безуспішно. Здогадно, він уже поїхав із Норвегії. Добився, щоби Олега виправдали, тому й поїхав. Навряд чи повернеться назад.

Ізабель гойднулася, але Мікаель вчасно підхопив її.

— Ти — покидьок, Мікаелю, і ми, покидьки, одне одного варті.

— Можливо, але нам все одно треба повернутися в дім, — сказав Мікаель, зиркнувши на годинника.

— Та не переймайся ти так, хлопче. Я можу випити багато, але все одно триматимусь на ногах, ти що, не знаєш мене?

— Знаю, але заходь ти перша, і тоді це не виглядатиме так…

— Підозріло?

— Щось у такому сенсі.

Трульс почув її різкий сміх і різке цокання її шпильок по цементу тераси.

Вона пішла, а Мікаель лишився стояти, прихилившись до поруччя.

Трульс виждав декілька секунд, а потім виступив із затінку.

— Привіт, Мікаелю.

Друг його дитинства обернувся. Його очі скляно блищали, а обличчя було злегка припухле. З того, що Мікаелю не зразу вдалося начепити на себе щиру й радісну посмішку, Трульс зробив висновок, що його товариш був добряче напідпитку.

— А, це ти, Трульсе. Я й не почув, як ти сюди вийшов. Життя всередині триває?

— І досі триває, чорт забирай.

Вони поглянули один на одного. І Трульс запитав себе: коли ж саме й де саме вони забули, як розмовляти один з одним, що сталося з їхніми невимушеними розмовами, їхніми спільними мріями, з тими днями, коли можна було запросто казати один одному все, що завгодно, і все, що завгодно, обговорювати. Куди поділися ті дні, коли вони були, як один, і діяли спільно. Як, скажімо, тоді, коли вони, ще поліцейські-початківці, відгамселили одного типа, який чіплявся до Ули. Або як вони розібралися з отим голубим типом з кримінального відділу, який почав залицятися до Мікаеля. Через кілька днів вони завели його до бойлерної в Бріні. Чувак щось белькотів та вибачався, казав, що його не так зрозуміли. Вони уникали бити його по обличчю, але той огидний скиглій дуже розлютив Трульса, і він так розходився, орудуючи своїм поліцейським кийком, що Мікаелю ледь вдалося його зупинити. Може, то були й не надто приємні спогади, але ті моменти об’єднували їх, сприяли відчуттю солідарності.

— А я стою отут і милуюся терасою, — сказав Мікаель.

— Зрозуміло.

— До речі, мені дещо спало на думку. Дещо пригадалося. Про оту ніч, коли ти заливав цемент…

— Що?

— Ти сказав, здається, що тобі неспокійно і тобі погано спиться. Але мені раптом спало на думку, що то була та сама ніч, коли ми заарештували Одіна, а опісля влаштували облаву на Альнабрю. І він кудись зник — як там його звали?

— Туту.

— Так, Туту. Ти мав бути тої ночі з нами, але ти сказав мені, що захворів. І натомість став змішувати бетон?

Трульс криво посміхнувся. Поглянув на Мікаеля. Спіймав його погляд і не відпускав.

— Хочеш знати правду?

Трульсу здалося, що Мікаель трохи завагався, перш ніж відповісти.

— Та хотілося б.

— Я навмисне просачкував.

На терасі на кілька секунд запанувала тиша, чувся лише далекий шум міста.

— Просачкував? — розсміявся Мікаель. Розсміявся скептичним, але добродушним сміхом. Трульсу подобався його сміх. Усім подобався — і чоловікам, і жінкам. То був сміх, який казав: ти — кумедний, приємний і, може, навіть розумний, тому чому б з тебе не посміятися добродушним приятельським сміхом?

— Ти — сачкував? Ти, хто ніколи не сачкував і кому завжди подобалося брати участь в арештах?

— Так, — підтвердив Трульс. — Мені не можна було заважати. Я проводив час із жінкою.

Знову запала тиша.

А потім Мікаель розреготався так, що мало не луснув. Закинувши голову, він сміявся й сміявся, аж поки йому не забракло повітря. Трульс побачив його бездоганні зуби. Мікаель подався вперед і ляснув Трульса по плечу. То був такий радісний і невимушений сміх, що на кілька секунд Трульс просто не міг втриматися. І розсміявся сам.

— Дрючиш жінок, а потім терасу будуєш, — сказав Мікаель, хватаючи ротом повітря. — Ну ти й мужик, Трульсе, справжній мужик.

Трульс відчув, як від цієї фрази він з маленького чоловічка знову виріс до свого нормального розміру. І на якусь мить все стало майже так, як у старі добрі часи. Ні, не майже, а цілковито так, як колись.

— Знаєш, — пробурчав він, — інколи доводиться дещо робити самому, без сторонньої допомоги. Це — єдиний спосіб пристойно виконати роботу.

— І то правда, — мовив Мікаель, обнявши Трульса за плечі і потупавши обома ногами по терасі. — Але оце, Трульсе, забагато цементу для однієї людини.

«Так, — подумав Трульс, відчуваючи, як у його грудях починає вирувати торжествуючий сміх. — Це дійсно забагато цементу для однієї людини».

— Треба було не віддавати тобі отой ігровий пристрій, коли ти мені його приніс, — сказав Олег.

— Треба було, — погодився Харрі, прихилившись до одвірка. — Поліпшив би свої навички гри в «Тетріс».

— А тобі треба було витягнути магазин із цього пістолета, перш ніж залишити його тут.

— Можливо, — відказав Харрі, намагаючись не дивитися на «Одесу», ствол якої дивився наполовину на підлогу і наполовину