Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

він прибув сюди, Ремиґій став порядкувати в кухні, і ми часто бачилися з огляду на нашу роботу… як бібліотекар я маю обов'язок зачиняти на ніч цілу Вежу, а отже й кухню… не бачу причини приховувати, що ми вельми подружилися, і я не мав підстав підозрювати його в чомусь. Він розповів мені, що має при собі деякі документи таємного характеру, що їх він одержав на сповіді, вони не повинні потрапити до рук невтаємничених, і він не має відваги тримати їх у себе. Оскільки єдине місце в монастирі, вступ до якого був заборонений для всіх інших, перебувало під моєю опікою, він попрохав мене зберегти ці папери далеко від очей цікавих, і я погодився, не думаючи, що ці документи єретичного характеру, я й не читав їх, а помістив… у найвіддаленішому місці бібліотеки, і відтоді забув про це, аж поки нині вранці мосьпан інквізитор не нагадав мені, тоді я пішов по них і передав їх йому…»

Тут, насупившись, заговорив настоятель: «Чому ти мене не повідомив про цю свою угоду з келарем? Бібліотека не місце для речей, які є власністю монахів!» Настоятель дав зрозуміти, що абатство не має нічого спільного з цією історією.

«Мосьпане, — збентежено відповів Малахія, — мені здалося, що це не вартує згадки. Я согрішив нехотячи».

«Ясна річ, — сказав Бернард сердечно, — ми всі переконані, що бібліотекар діяв у добрій вірі, і доказом цьому є відкритість, з якою він пішов назустріч цьому трибуналові. По-братньому прошу вашу великодушність не класти йому на карб цю давню необачність. Ми віримо Малахії. І просимо його лиш, щоб він підтвердив тепер під присягою, що документи, які я зараз йому покажу, це ті самі, які він вручив мені нині вранці і які колись давно, після свого прибуття в монастир передав йому Ремиґій з Вараґіни». Він показав два пергамени, витягнувши їх з-поміж аркушів, що лежали на столі. Малахія подивився на них і твердим голосом промовив: «Присягаюсь всемогутнім Богом-Отцем, пресвятою Дівою і всіма святими, що це так».

«Сього мені досить, — сказав Бернард. — Можете йти, Малахіє з Гільдесгайма».

Коли Малахія, похиливши голову, вже доходив до дверей, почувся голос з гурту цікавих, що скупчились у глибині зали: «Ти переховував його листи, а він показував тобі гузна новіціїв на кухні!» Дехто вибухнув сміхом, і Малахія швидко вийшов, роздаючи штовхани направо і наліво; я б міг заприсягтися, що то був голос Аймара, якби фраза ця не прозвучала фальцетом. Настоятель, багряний на виду, гаркнув, закликаючи до тиші, і погрозив страхітливими карами усім, вимагаючи, щоб монахи звільнили залу. Бернард масно посміхався, кардинал Бертранд, з другого боку зали, нахилився до вуха Жана д'Анно, кажучи йому щось, на що той відреагував, прикривши вуста рукою і нахиливши голову, немов він кашляє. Вільям сказав мені: «Келар не лише сам грішив тілом задля свого задоволення, але й був звідником. Але це Бернарда обходить лиш настільки, наскільки дає змогу загнати в кут Аббона, імперського посередника…»

Тут його перебив сам Бернард, який звернувся до нього: «Тепер я б хотів, щоб ви, брате Вільям, сказали мені, про які це папери ви говорили нині вранці з Северином, коли вас почув келар, хибно зрозумівши».

Вільям витримав його погляд: «Він хибно нас зрозумів, саме так. Ми говорили про список трактату про собачий сказ, авторства Аюба аль-Ругаві, книгу подиву гідної вченості, про яку ви напевне знаєте і яка напевне не раз ставала вам у пригоді… Сказ, каже Аюб, можна впізнати за двадцятьма п'ятьма очевидними ознаками…»

Бернард, який належав до чину domini canes[274], не вважав за потрібне ув'язуватися в нову битву. «Отже, йшлося про речі, далекі від нашого випадку», — швидко сказав він. І повів далі допит.

«Повернімось до тебе, брате-мінорите Ремиґію, ти ж бо далеко небезпечніший од скаженого собаки. Якби брат Вільям у ці дні звертав більше уваги на скажених єретиків, ніж на скажених собак, може б, і він відкрив, яка змія загніздилася в сьому абатстві. Повернімось до цих послань. Тепер ми достеменно знаємо, що вони були у твоїх руках і що ти подбав про те, аби сховати їх, мов щонайнебезпечнішу трутизну, і що ти навіть допустився вбивства… — він зупинив жестом спробу заперечення — про саме вбивство поговоримо пізніше… отож кажу, що ти допустився вбивства, аби вони ніколи не потрапили мені в руки. То ти визнаєш, що ці папери твої?»

Келар не відповів, але його мовчанка була досить проречистою. Тому Бернард натискав: «І що ж це таке, ці папери? Це дві сторінки, власноручно списані єресіархом Дольчином за кілька днів до того, як його схопили, і він довірив їх своєму поплічнику, аби той заніс їх іншим його поплентачам, які все ще вештаються по Італії. Я б міг прочитати вам все те, що тут говориться, як Дольчино, боячися неминучого кінця, шле своє послання надії — як каже він своїм побратимам — на диявола! Він потішає їх, твердячи, що, хоча дати, які він тут вказує, не узгоджуються з датами, вказаними у його попередніх посланнях, де він провіщає цілковите знищення всіх священнослужителів від руки імператора Фрідріха на рік 1305, одначе це знищення є недалеким. Єресіарх знову збрехав, адже минуло понад двадцять років від того дня, а жодне з його мерзенних пророцтв не сповнилося. Та ми говоримо не про сміховинну зарозумілість цих пророцтв, а про те, що подавцем їх був Ремиґій. Посмієш далі заперечувати, нерозкаяний єретику, що ти мав зносини і співжив із сектою лжеапостолів?»

Келар більше не міг заперечувати. «Мосьпане, — сказав він, — юність моя була ущерть повна згубних блудів. Коли я, уже впавши в спокусу через помилки братів убогого життя, дізнався про Дольчинові проповіді, я повірив у його слова і пристав до його зграї. Так, це правда, я був з ними ув околицях Бреші та Берґамо, був з ними біля Комо та у Вальсезії, з ними я знайшов притулок на Лисому Урвиську та в долині Расса, а врешті й на Бунтівничій горі. Але я не брав участі в жодному неподобстві, і якщо вони чинили грабунок та насильство, я все ще носив у собі дух лагідності, властивий синам Франциска, і саме на Бунтівничій горі я сказав Дольчинові, що не бажаю більше брати участі у їхній боротьбі, і він відпустив мене, бо, мовляв, не хоче мати при собі боягузів, і лиш попросив доправити ці послання у Болонью…»

«Кому?» — спитав кардинал Бертранд.

«Деяким членам його секти,