Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

[ПРОБІЛ]

Їй кепсько спиться на незручному твердому матраці. Ще не розвиднілось, а вона вже підвелася, зварила каву й підсмажила грінки для всіх трьох. О сьомій годині вони вже поїхали до лікарні, втиснувшись утрьох у кабіну «Датсуна».

Марго лишає Джона із батьком в приймальні, але потім не може знайти матері. Вночі в неї стався напад, повідомляють їй на сестринському пункті, і вона знову в реанімації. Марго повинна піти в приймальню, де з нею потім поговорить лікар.

Вона повертається до Джека і Джона. В приймальні вже збираються люди. Якась незнайома жінка важко опускається на стілець навпроти них. Її голова обв’язана замащеним кров’ю вовняним пуловером, що прикриває одне око. На ній коротенька спідниця й гумові сандалі, від неї тхне затхлою білизною і солодким вином, вона тихенько скиглить.

Марго докладає всіх зусиль, щоб не дивитися, але ту жінку пориває бойовий дух:

— Waarna loer jy? «Чого дивишся?» — кинула вона лютий погляд. — Jou moer! «Геть, паскудо!»

Марго опускає очі, мовчить.

Її матері, якщо вона житиме, наступного місяця виповниться шістдесят вісім років. Шістдесят вісім бездоганних років, бездоганних і задоволених. Добра жінка, і то в усьому: добра мати, добра дружина занепокоєного, метушливого типу. Тип жінки, яку чоловікам дуже легко любити, бо вона вочевидь потребує захисту. А тепер її закинуто в цю кляту діру! Jou moer!» — які брудні слова! Вона повинна забрати звідси матір якомога швидше й помістити до приватної лікарні, байдуже, яким коштом.

«Моя пташечка» — ось як називав матір батько: моя tortelduifue, горличка. Маленька пташка, яка воліє не полишати своєї клітки. Вирісши, Марго почувалася великою і незграбною поряд із матір’ю. «Чи полюбить мене хто коли-небудь? — запитувала вона себе подумки. — Хто коли-небудь назве мене своєю горличкою?»

Хтось поплескав її по плечу.

— Місіс Джонкер? — запитала молода й свіжа медсестра. — Ваша мати прокинулась і просить вас підійти.

— Ходімо, — припрошує Марго, і Джек та Джон ідуть за нею.

Мати притомна й спокійна, така спокійна, що здається трохи відчуженою. Кисневу маску замінили трубкою, що заходить їй у ніс. Очі їй вицвіли і тепер мов пласкі сірі камінчики.

— Маргі? — шепоче вона.

Вона цілує матір у чоло і каже:

— Мамо, я тут.

Заходить лікар, той самий, що й напередодні, з синцями під очима. Лікар «Кірістані» — сповіщає табличка на його халаті. Черговий учора пополудні, черговий сьогодні вранці.

У матері був серцевий напад, повідомляє доктор Кірістані, але тепер її стан стабільний. Вона дуже квола. Її серце стимулюють електростимулятором.

— Я б хотіла перевести матір до приватної лікарні, — заявляє Марго йому, — у якесь спокійніше місце.

Лікар хитає головою. Неможливо, каже він. Він не може дати своєї згоди. Можливо, за кілька днів, якщо мати трохи поправиться.

Марго відходить. Джек нахиляється над сестрою, бурмоче слова, яких вона не чує. Мати розплющує очі, її губи ворушаться, здається, вона відповідає. Двоє старих людей, двоє невинних, народжених за колишніх часів, недоречних у цьому галасливому і сердитому місці, яким стала країна.

— Джоне, — запитує Марго, — ти хочеш говорити з матір’ю?

Він хитає головою:

— Вона не впізнає мене».

[Тиша.]

— А далі?

— Це кінець.

— Кінець? Але навіщо зупинятися тут?

Здається, це слушна мить. «Вона не впізнає мене» — добрий рядок.

[Тиша.]

— Ну, який ваш вердикт?

— Мій вердикт? Я досі не розумію: якщо ця книжка про Джона, навіщо ви пишете так багато про мене? Хто читатиме про мене — мене, Лукаса, мою матір, Керол і Клауса?

— Ви становили частину свого брата. Він становив частину вас. Це ж досить зрозуміло, правда? Я тільки запитую, чи може воно бути таким, як є.

— Ні, таким, як є, ні. Я хочу перечитати знову, як ви пообіцяли.

Інтерв’ю, проведені в Сомерсет-Весті, Південна Африка, в грудні 2007 і в червні 2008 р.