Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Яр повернувся до машини, прослизнув на заднє сидіння, усміхнувся, бачачи, що й Артем, який сидить за кермом, і Олександра, яка тут же притиснулася до його боку, сміються.

— Анекдоти розказуєш? — Самарський кивнув, командуючи рушати, поцілував дружину в маківку, знову обіймаючи.

— Артем про свого малюка розповідав.

Водій гордо кивнув. Про свого малюка розповідати він міг годинами. А Олександра була чи не найслухнянішим слухачем. Самарська любила хрещеника майже так само, як батьки.

— Сумую за ним, — Олександра кинула тужливий погляд на чоловіка, зітхнула.

— Кличте нас у гості, Артеме, бачиш, деякі нудьгують, — Яр же схилився до обличчя дружини, поцілував.

— Кличемо, Ярославе Анатолійовичу, усією компанією кличемо. Приїжджайте, покажете Алісі, що одна дитина — це щастя, а то вона вірити мені не хоче.

Олександра тихо розсміялася, втиснувшись у плече чоловіка, а потім затихла, заплющуючи очі.

Їй же шалено пощастило. Що з чоловіком, що з дітьми, що з Глашею, що з їхньою новою помічницею, чию біографію, перш ніж найняти, Яр вивчив краще, ніж могло б ЦРУ.

А скоро в полку додасться.

Єлизавета піде в школу, щоби вдосконалювати свої командно-наказові батьківські забаганки вже на однокласниках, молодшим буде три, вони, на щастя, усе ж більше пішли в маму — характер спокійніший.

— Вимкни музику, будь ласка, — мабуть, вирішивши, що Олександра заснула, Яр звернувся до Артема.

— Ні, нехай грає, — Олександра ж подала голос, кладучи долоню на коліно чоловіка, трохи стискаючи. Якщо засне, то музика їй точно не завадить, а співають красиво. Малюкові подобається, він навіть затих, прислухається, мабуть.

— Тобі від Гліба Імагіна вітання, сказав, що в середу вони із сьогоднішньою дівчиною будуть у Самойлових.

— Дякую. Це добре, познайомимося нарешті нормально.

— А ще він сказав, що ти йому з роботою якоюсь допомогла… — начебто питання звучить зовсім нейтральним тоном, але знаючи Самарського, Олександра не змогла стриматися від того, щоби хмикнути. Вічно він має бути в курсі її справ. До того ж всіх.

— Не йому. Його дівчині. Вона викладає в школі, де Ліза танцює. Я її там бачила кілька разів, навіть на урок заглядала. Хороша дівчинка. Хочу близнят до неї віддати. Вона з дітьми дуже добре ладнає, мами в захваті.

— Добре, обговоримо, — діставши відповідь, Яр явно розслабився, знову поцілував у маківку, замовк.

Діставши таке своєрідне добро, Олександра задрімала. Навіть дещо наснитися встигло. Уві сні перед очима чомусь літали метелики.

***

Гліб розвернувся, збираючись обійти машину, але не встиг — спочатку почув стукіт підборів по асфальту, обернувся, коли він прискорився, а потім застиг здивований — до нього йшла Юля.

Йшла точно до нього, оскільки варто було чоловікові помітити колишню, варто було зупинитися, обернутися, вона уповільнила крок, розпливаючись в усмішці.

Сьогодні вона виглядала шикарно — уся в червоному, тільки туфлі лаковані чорні та волосся розсипається по плечах темне, якраз до ночі. Мабуть, недавно перефарбувалася, але Гліб не міг не визнати — у цьому кольорі їй добре.

Він терпляче дочекався, поки дівчина підійде, гуляючи поглядом по силуетові. Без задньої думки, просто тому, що дійсно гарна. Задні думки його останнім часом взагалі не відвідували. Усе, що потрібно — сидить зараз у машині, одним своїм існуванням вбиваючи думки про інших жінок, як про жінок. Ось такий от каламбур.

— Привіт, — Юля підійшла зовсім близько, доторкнулася губами до щоки, червоної помади на ній стало трохи менше, зате йому додалося.

— Привіт.

— А де твоя панночка? У машині? — Юля кивнула на авто, невідривно при цьому дивлячись на Гліба.

— Так. Ми їдемо вже, втомилися. — А він явно збирався піти, чого поки дозволяти дівчина не збиралася. Схопила за руку, притримала.

— А я заміж виходжу. Чув? — підняла вгору руку, демонструючи каблучку з каменем.

— Чув. Вітаю, Юлю.

Дізнався Гліб про це недавно. Загалом, Юля отримала саме те, чого прагнула — майбутній чоловік із забезпечених, цілком приручених. Так, нехай не дуже молодий, але молоді, як показував її досвід, не поспішають одягати обручки.

Гліб почув від одного знайомого знайомих, сприйняв спокійно… і все. Не кольнуло, не торкнуло, заздрісно теж не стало. Мабуть, усе тому ж, чому задніх думок не виникало останнім часом.

— А ти, отже… З’їхався із цією дівчинкою, так? — а ось по Юліних висловах судити про те, що їй однаково, було складно. Вона стримувалася — усміхалася, говорила спокійно, навіть руку його відпустила, але однаково виходило трохи нервово.

Та й на стоянку ж вона не випадково вилетіла. І чоловіка свого майбутнього не випадково залишила в залі, навряд чи встигнувши хоч щось виразно пояснити.

— Так.

— І заміж покличеш? — ні, усе ж зовсім невимушено не виходило.