Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Діти й собі, слухаючи, як інший голосок трохи інакше розповідає їм давню казку про подорожі до Палермо місячними ночами у кареті з слонової кістки, запряженій білими кіньми, роззявляють роти, бо цю оповідь їм ніби прочитали з книжки казок, і фея з тієї казки — ось, перед ними, до неї можна навіть доторкнутися, отже, фея насправді існує, і є карета, яка місячної ночі привозить їм з Палермо менших братиків і сестричок. Вони дивляться на ту фею у захваті й кажуть:

— Ні, донна Мімма погана! Нам вона більш не потрібна!

А ще гірше те, що донна Мімма не потрібна вже й їхнім мамам, простим жінкам, бо поводилася з ними так собі, без церемоній. Ніби вони не мали права й покричати від болю! І частенько, якщо діло було затяжне, могла кинути їх напризволяще й побігти до якоїсь заможнішої синьйори, теж у тяжі… А ця дівчина — золото, гарна і з лиця, і душею, а що вже привітна, що терпелива! І ставиться до всіх однаково. Як котрась із заможніших синьйор велить покликати її негайно, то відповість чемно, проте рішуче: негайно, мовляв, не прийде, бо не може кинути бідолашну породіллю, і скільки разів уже так було! Не кажучи про інше: дівча, яке само не спізнало ще цього болю, вміє і втамувати його, і так мило поспівчувати жінкам — всім синьйорам і простим селянкам однаково! І гляньте, де й ділися її капелюшик, оті витребеньки й міська пиха — ходить, як усі, в шалику й хустці, і як же їй те вбрання до лиця, просто диво!

А донна Мімма?.. Що? Приїхала в капелюшку? Еге ж, мерщій погляньте на неї! Щойно з Палермо і в капелюші, такому величезному, — свята мадонно! — наче та ярмаркова мавпа, що витанцьовує під губну гармонію. Люди так і повисипали на вулицю, дітлахи бігли за нею аж додому, мов за перерядженою, брязкаючи у черепки.

— Не може бути! Справді, в капелюші?

Ой таки справді! Капелюш! А що? Хіба не вивчилась вона в університеті на диплом — такий, як у тієї, з П’ємонта? Два роки гризла науку… ще й яку! Геть посивіла — а до від’їзду в Палермо волосся ж у неї було чорне. Так вивчилася, що хай тепер пан доктор і не пробує з нею сперечатися, вона йому покаже, де раки зимують, їй тепер не затулиш рота турецькою тарабарщиною, вона сама кому хочеш зуби заговорить не згірш од турка!

Капелюшок? Ну й дурноверхі оті селюки! Хіба вона не заслужила права носити його після двох років університетської науки? Всі, хто там із нею вчився, носили такі капелюшки, отож і вона, куди дінешся!

Професія акум… ні, акуш… шера… акушерки тепер мало чим відрізняється від лікарської. Робиш усе те саме — майже. А лікарі хіба не ходять у капелюхах? Хіба ж вона дарма їздила в Палермо, дарма вчилася два роки в університеті? Задля чого їй цей диплом, як не задля того, щоб зрівнятися в усьому — знаннях і становищі, — з цією п’ємонткою, котра хизується дипломом Туринського університету?..

Донна Мімма вражена, вона аж міниться на обличчі, дізнавшись, що та, з П’ємонта, більше не носить капелюшка, а ходить у хустці й шалику. Он воно що! Вона зняла свого капелюшика? Ходить у «манто» і блакитній хустці? А що робить? Що розповідає? Що дітей купують у Палермо? Привозять у кареті? Ну й негідниця! Ну й підступна! То вона позбавляє її шматка хліба? Видирає з рота? Напасниця! Втерлась у довіру до цих сільських бовдурів! Ганьба! Ганьба! А люди… Як? Вони раді такій підміні? Вони замирилися з кралею, для якої нема нічого святого? Але якщо вже цій безсоромній випало перебрати на себе роль баби-повитухи в їхньому містечку і робити все те, що тридцять п’ять років робила вона, донна Мімма, то навіщо було силувати її їхати до Палермо і вчитися два роки в університеті? Лише для того, щоб виграти час і позбавити її місця? Видерти в неї з рота кусень хліба? Ач, перебралася в її одяг, розповідає баєчки, як розповідала раніше вона! Вбивця без сорому й честі! Самозванка й погань! Та що ж це таке… о Господи… що діється?..

Кров ударила донні Міммі в голову, вона плаче від образи, ламає руки, забувши зняти свого величезного капелюшка, тупає ногою, капелюшок з’їжджає набакир, і ось уже з її вуст уперше зривається сороміцьке слово; ні, вона не скине тепер свого капелюшка, не скине з принципу! Та краля його скинула, а вона, донна Мімма, тепер носитиме! Диплом у неї є, в Палермо вона була, два роки згаяла на цю науку, і тепер буде тут не кумасею, не бабою-пупорізкою, а акушеркою з дипломом поважного університету Палермо!

Бідолашна донна Мімма, вона вимовляє слово «акушерка» так люто, бігаючи туди-сюди по хаті, де всі речі ніби дивляться на неї злякано: вони ж бо чекали, що по двох роках розлуки їх радісно привітає і приголубить господиня. Донна Мімма їх не помічає, вона кричить, що хотіла б глянути в очі тій… (ще одне сороміцьке слово), подивитись, чи стане їй нахабства розводитись при ній про карети з слонової кістки й про те, як купують дітей, і зопалу вирішує, не відпочивши з дороги й хвилини, обійти всіх сусідок і подивитися, чи стане їм невдячності відвернутися від неї заради цієї приблуди!

Вона виходить з дому, але вже дорогою на неї чекає несподіванка — насмішки односельців, вихватки зухвалих і невдячних дітлахів, які вже забули, хто їх приймав, хто допомагав їхнім матерям привести їх на світ Божий.

— Щенята! Гадюченята! Сучі діти!

В неї летять шкаралупа й каміння, влучають у капелюшок, малі шибеники лають її образливими словами й скачуть довкола.

— Донна Мімма! Ой, ви тільки погляньте! — вигукують синьйори, зупиняючись подивитися на ту виставу, безглузду й жалюгідну, бо донна Мімма у своєму великому капелюші, збитому набакир, з почервонілими від люті й сліз очима, — то гіркий і глибокий докір їм, жінкам, бо виходить, що це вони змусили донну Мімму проти її волі вчитись у Палермо, через них вона повернулася звідти в чудернацькому капелюшку