Читати книгу - "Дивний світ"

— А твій батько, Квалі, бачив великих звірів не тут?

— Ні, начальник. Він бачив біля озера один день дороги звідси. Завтра підем….

— Скажи, Квалі, а за що бельгійці вбили твого батька?

Обличчя молодого негра зробилось похмурим, в очах спалахнули недобрі вогники.

— Ти якої земля, начальник? Англієць?

— Ні, я поляк. Польща там, далеко, — я показав на північ.

— Про Радянську Росію чув?

Квалі кивнув.

— Це поряд. Тільки Радянська Росія — велика країна, а моя — маленька…

— Знаю, — сказав Квалі, — вчитель говорив. Квалі вчився… Один рік, — пояснив він і раптом посміхнувся. — Школа дуже добре. Радянський Росія — дуже добре.

Він глибоко зітхнув, його обличчя знову стало похмурим.

— Батько заступився моя мати. Ударив бельгійський солдат. Батька розстріляли, п'ятнадцять інший воїн. Нгоа теж… За віщо?..

Що я міг відповісти? Я простягнув йому руку, і він міцно потис її.

— Квалі твій друг, — сказав він. — Ти добра чоловік. Джонсон — добра чоловік. Квалі тобі помагай, начальник.

Він узяв мене за великого пальця правої руки і сильно потягнув, а потім простягнув мені свій великий палець, і я також посмикав за нього.

Ми уклали дружній союз…

Увечері з допомогою Джонсона вдалося дізнатись у Квалі, що означають малюнки в печерах. На плато раніше відбувались обряди посвячення у воїни. Кидали жереб, і кожний молодий мисливець повинен був убити того звіра, який ви'іав йому на долю. Щоб полювання пройшло вдало, мисливці малювали на стіні печери зображення тварин. Якщо від сходу до заходу сонця мисливець не зміг підстрелити звіра, обряд посвячення відкладали на рік.

Квалі теж пройшов тут посвячення. Він повинен був убити лева. І він намалював його на стіні печери біля великих звірів, зображених батьком. Лева йому вдалося вбити, і шрам — пам'ять про те полювання… Рік посвячення Квалі був останнім роком виконання обряду на плато. Потім бельгійці заборонили неграм виходити за межі територій, розміщених поблизу селищ. А незабаром у селі, де жив Квалі, більшість чоловіків було розстріляно бельгійськими солдатами… Квалі відбився і втік…

Ми сиділи біля вогнища. Легкий вітерець приносив із джунглів аромат якихось квітів. Вдалині реготали гієни.

— Смійтесь, смійтесь, — пробурчав Персі Вуфф, — сміється. той, хто сміється останнім…

Я вловив у його словах приховану погрозу. Кому він адресував її?

Схід почав світлішати. Бліде світло місяця осяяло савани.

— Може, піти послухати, що робиться на болотах? — запропонував Джонсон.

Ми зарядили карабіни і пішли на край плато. Скоро нас наздогнав Квалі з довгим гострим списом. Я віддав йому нести свій карабін. Він жадібно схопив його, лагідно погладив воронований метал. Ми зупинились на краю обриву.

Я прислухався до дихання боліт і думав про те, що природа повна загадок і що щасливий той, хто, опинившись на порозі загадки, зробить вирішальний крок.

Дорога до озера зайняла цілий день. Ми вийшли на світанку. Найбільшу спеку пересиділи в тіні обривів, а потім знову вирушили вздовж краю плато на захід.

Внизу простягалась горбаста савана, поросла групами високих дерев. Горби доходили до самого краю боліт. Між крайніми горбами блищало велике озеро. З півночі в нього впадала ріка, що витікала з глибокоі розколини в обриві плато.

— Там, — сказав Квалі, вказуючи на озеро.

До озера залишалось ще майже три кілометри. Ми зупинились перепочити.

— Будемо спускатись? — спитав я у Квалі.

— Ні… Табір треба ставити на гора біля ріки.

— А чому не біля озера?

— Не можна. Погано буде…

— Боїшся «злих духів»?

— Не можна, — наполегливо повторив Кввлі. — Моя знає…

Довелось погодитись. Ми повернули на північ вздовж краю обривів. Носильники на ходу перекидались тривожними вигуками і з побоюванням поглядали вниз на озеро. Я наздогнав Джонсона.

— Як ви гадаєте, Джек, це ті ж болота, по краю яких ми лазили до настання періоду дощів?

— Хто їх знає. Може, й ті…

Старий мисливець помовчав, потім спитав щось у Квалі. Негр довго пояснював, показуючи на південь, на схід і малюючи пальцями кола у повітрі.

— Виходить, не зовсім ті, — сказав Джонсон, коли Квалі замовк, — хоча він запевняє, що вони з'єднуються десь на півдні. Але дороги туди нема…

— Ми взяли теодоліт. Завтра визначимо координати озера і точно дізнаємося, де знаходимось, — пообіцяв я.

— А яка користь? — зауважив Джонсон. — Карти все одно нема.

— Намалюємо на око. А наступного разу візьмемо з собою топографа.

— Ви гадаєте, що сюди доведеться ще приїздити?

— Безперечно.

Джонсон зітхнув. Я зрозумів, що, незважаючи на красу навколишньої природи і безліч дичини, така перспектива його не радувала.

Місце для табору вибрали на високій терасі поблизу водопаду. Ріка виривалася тут з вузької ущелини і падала пінистими каскадами. Нижче водопаду ріка розтікалась широкими протоками. Між ними виднілась величезна кількість дрібних острівців, зарослих травою і кущами. За півтора-два кілометри нижче поблискувала спокійна гладь озера. Береги його заросли очеретом.

Поки розбивали табір, звечоріло. Повечерявши м'ясом антилопи, ми лягли спати. За порадою Джонсона поставили варту.

Ніч минула спокійно. Вранці Квалі розповів, що вартові чули голоси різних тварин, але «злі духи» мовчали. Втім, звуки з боліт навряд чи долітали до табору. До того ж їх заглушував нестихаючий гуркіт водопаду.

Рано-вранці ми вирушили до озера. Всі були трохи схвильовані: адже ми знаходились біля мети подорожі. В таборі я залишив тільки трьох негрів, решту взяли з собою, розраховуючи прочісувати кущі на островах і зарослі очерету.

Чорні воїни були веселіші, ніж учора.