Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Чим далі ми вчилися, тим серйознішим ставало наше навчання. Особливо, коли почали освоювати ПЗП — підводний засіб пересування, що їх ще на жаргоні називають буксирувальниками — він буксирує на собі водолаза під водою до того чи доіншого об’єкта, який треба «зліквідувати». Вчили нас на ПЗП «Протей» (Протей — давньогрецьке морське божество, яке вміло перевтілюватися в тварину, воду, дерево, себто бути невловимим і невидимим, отже, за ідеєю, і ми мали такими бути), він мав потужні акумуляторні батареї і двигун, що розвивав під водою швидкість до п’яти вузлів (один вузол дорівнює одній милі за годину, або — 1,852 км/год). Ляжеш на такого «Протея» грудьми, увімкнеш двигун і, як любив казати наш боцман, «уперьод на заданіє Родіни». Користувалися не аквалангами (їх тоді в армії вже не застосовували), а ТП — безшумний апарат тактичного плавання, що був обладнаний приладом регенерації та балоном із киснем для збагачення газової суміші. Видихнеш повітря, воно тут же очищається, збагачується і повертається в твої легені чистішим навіть за гірське, і ти можеш і далі робити своє діло під водою. На скільки годин вистачало повітря — не знаю, але ми, бувало, й усю ніч працювали під водою і — нічого.

Ось так нас учили майже рік — заміновувати й «підривати» — учбовими мінами, ясна річ — не тільки підводні об’єкти, а й надводні та наземні, особливо радіолокаційні станції, тунелі, мости, вести довготривалу розвідку в тилу ворога і навіть брати… «язика». (Для цього в нас були спеціальні підводні контейнери, теж із апаратом регенерації. Запхнеш туди «язика» і буксируєш контейнер своїм ПЗП до підводного човна, який оддалік у секретному районі в глибині моря притаївся).

Мали й особисту зброю — штатний автомат АКМ (калібр 7,62 мм) з приладом безгучної стрільби, безшумні пістолети ПБ — коли стріляєш, навіть клацання затвора не чути.

Але основну увагу приділяли мінній справі, вибухівці. Бувало, ставили завдання: глупої ночі пройти під водою десять чи й більше кілометрів, поставити міну — звичайно ж, учбову — і повернутися туди, звідки ти йшов на завдання. І це на великій глибині, в суцільному мороці, без ніякої видимої орієнтації. Міни були особливі, невеликі, компактні (ми їх між собою звали «консервами», чи ще — «бичками в томатному соусі»). Давали нам іноді й бойові міни — надзвичайно потужні. Виведуть в море старий, вже непридатний катер, залишать його на якорі, ми вночі під водою підійдемо до нього, поставимо міну, повернемось на свій корабель і спостерігаємо за вибухом. А вибухи були якісь своєрідні — над водою спалахне мовби потужна дуга електрозварювання, по воді лясне, як металевим батогом, і катер, хитнувшись раз-другий, миттєво переломлюється навпіл і так же миттєво йде на дно…

— Молодці, — казало нам начальство в таких випадках, а кадровики заносили в наші особові справи чергові подяки. Ми ж росли — у власних очах. Старалися аж-аж… Одне слово, вищі чини були задоволені і традиційно бажали нам, як прийнято на флоті, сім футів під кілем…

У той час ми вельми успішно відпрацьовували операцію під дещо риторичним запитанням, що надто турбувало флотське начальство: чи можуть чужі водолази-диверсанти, а в їхній наявності тоді ніхто не сумнівався, висадившись із підводного човна, який зникне в нейтральних водах, доплисти до берега — під водою, на своїх ПЗП — замінувати важливі стратегічні об’єкти, а, впоравшись із завданням, дістатися до іноземного судна, що стоїть, приміром, на рейді в порту (а вони там часто стояли) і благополучно повернутися на свою базу?.. Ми довели: так, можуть. Ще і як можуть! У принципі. Начальство сполошилося. І поставило перед нами вже конкретніше завдання: чи можуть ворожі диверсанти, наприклад, проникнути в бухту, що відгороджена від моря сітками з бонами, а на поверхні охороняється ще й сторожовиками, замінувати, скажімо, бойовий корабель? Хоча б той же крейсер?..

Ми почали з ретельної підготовки — навмання тут не візьмеш: виходили через торпедні апарати з підводного човна, що стояв на певній глибині і певній відстані від бухти, підпливали — вночі! — на своїх буксирувальниках до бонних загороджень бухти, вивчали все, шукали і знаходили проходи, запам’ятовували їх… Навчання йшло ніби успішно, і ми гадали, що завдання флотського командування — секретне з секретних! — ми так же успішно й виконаємо. Аж ні… Втрутився, напевне, злий фатум. Чи доля нам підставила підніжку — зі смертю гралися… Хоча… Військова служба є військовою службою, і навіть у мирний час на ній теж, буває, граються зі смертю. Та й лихо спить тихо лише доти, доки його не розбудиш. Ми вочевидь тоді розбудили його, шукаючи проходи в бонах… Лихо проснулось, позіхнуло, потягнулося, роздивилося і вирішило нам відомстити — щоб не будили його безпричинно…

Отож одного дня, точніше, однієї ночі, десь близько дванадцятої нас підняли в казармі по бойовій тривозі й оголосили готовність номер один. Ми спішно, як звикли це не раз робити — що-що, а бойова тривога у нас серед ночі лунала часто, — перевдяглися в спецкомбінезони, що нагадували гідрокостюми, за плечі — водонепроникні рюкзаки, одягли спеціальні пояси для необхідного в нашій роботі причандалля і — марш-кидком в спецказемат, де нас ознайомили із завданням і почали видавати зброю та харчі… Були спокійні, жартували, кпинили беззлобно один над одним — тренування наші відбувалися лише вночі — така була умова, — тож до несподіваних тривог, підйомів і всього іншого, пов’язаного з ними, ми вже звикли. Як і до готовності номер один. Та й навчені вже були дечому. А тому виконували завдання лише на «відмінно», тож були певні, що й тієї ночі все скінчиться щасливо.

Ну, почали з екіпіровки, група забезпечення видала нам по учбовій міні на брата, званій у нас, як я вже казав, «консервою», зброю, в тім числі два ручні кулемети (для чого вони нам під водою? А втім, начальству завжди видніше — це на