Читати книгу - "Сибіріада польська"

— НКВС нам видав відразу після амністії.

— Ми є польськими громадянами.

— Спокійно! Спокійно, громадяни. Не будемо тут мітингувати. Але якщо так починаєте, то і я мушу вам кілька слів правди сказати, щоб у вас не було жодних сумнівів. І жодного обману. Так, справді, радянський уряд повірив буржуазному урядові Сікорського, хотів з ним союзу, дав вам амністію, дозволив і допоміг організувати на нашій території польську армію. Ну і чим той так званий «уряд польський» відплатив нам? Чорною невдячністю, зрадою та провокацією! То ваше військо замість на фронт, під Сталінград, втекло до Ірану, до англійців. Останнім часом виявилося співробітництво польського уряду з Гітлером, зведення наклепів на Радянський Союз про якийсь там вигаданий злочин стосовно польських офіцерів. Або ті імперіалістичні територіальні претензії до нашої Білорусії та Західної України, які після століть пансько-польської неволі раз назавжди повернулися до радянської батьківщини. Органи НКВС виявили, що поляки займалися шпигунством. Ми тут, у Тулуні, також щось стосовно цього знаємо. Це не таємниця, чим то ваше представництво тут займалося. Вистачить? Ну то тепер не дивуйтеся, що уряд СРСР розірвав усякі дипломатичні контакти з буржуазно-фашистським урядом Сікорського. То не завдяки Радянському Союзу, а завдяки тому уряду Сікорського ви опинилися у такому становищі. Однак радянська влада черговий раз виявляє вам, полякам, свою великодушність: даємо вам наше радянське громадянство. Це повинно бути честю для кожного, а ви мені тут якісь протести оголошуєте. Зрештою, за походженням ви всі із Західної України або Білорусії і фактично є радянськими громадянами від вересня 1939 року. Тому одержання зараз паспортів — просто звичайна формальність. Ну то прошу, щоб тепер комендант міліції пояснив вам додаткові подробиці.

Комендант говорив коротко, обмежився формальностями і поясненням обов’язкового закону. Оголосив, що від сьогодні їхні старі посвідчення не є ідентичним документом, а без важливих документів обійтись не можна. Хто цього важливого ідентичного документа не має, підлягає суворій карі, навіть ув’язненню. Треба здати старі посвідчення, заповнити анкету для паспорта і одержати нові документи.

— Паспорти будуть видавати ось там, у тому приміщенні. Не пхайтесь, громадяни, для всіх вистачить,— жартував офіцер НКВС, виходячи з маленького залу.

Вказані ним двері відчинилися, у них став міліціонер і заохочував:

— Ну заходітє, граждане, поки нема черги. Дуже прошу, хто перший?

Люди сиділи на своїх місцях, але до відчинених дверей ніхто не підходив. Чимало осіб поглядало на Мантериса. Мабуть, не видержав їх питальних поглядів, бо раптом зірвався з крісла.

— Ну, що так на мене витріщили очі? Кожен з вас має свій розум... А я, а я можу вам тільки за себе сказати, що хай, хай що хоче діється — радянського паспорта не візьму і все! — Поблідлий сів і тільки руки в нього тремтіли, коли ховав у кишеню дотеперішнє ідентичне посвідчення. У залі знов закипіло. Люди збиралися групами, дискутували, радилися.

Долина не уявляв собі, як у цій ситуації поводитись. Усе знов ставало похмурим, просто безнадійним. А до того ще непокоївся за Сташека, якого залишив з конем і бочковозом. Підійшов до вихідних дверей.

— Куда, гражданін? Ану назад!

За дверима стояли два солдати НКВС з гвинтівками.

— Я на роботу, діти самі залишилися...

— Назад, назад, громадянине. Вихід лише через оте приміщення, де видають паспорти. Там свої права пояснюйте...

Підвозячи батька в міліцію, Сташек не міг дочекатися, коли той віддасть йому віжки і він сам не лише зможе правити Карим, але поїде на Ію по воду.

Кінь слухняно тягнув сани. День був сонячний, теплий. Ранковий заморозок поволі відступав, колії ставали м’якими, сани сковзали на заворотах.

На ріку з’їжджалося стрімкою, вузькою вуличкою. Біля самого берега Ії був різкий поворот, і зимова дорога вела по льоду майже на середину широкої ріки. Там було кілька великих ополонок, з яких черпали воду в бочки.

Коли Сташек під’їхав, усі ополонки були вже заставлені бочковозами. Зупинився збоку, чекаючи на свою чергу. Возиводами були одні баби. Вайлуваті, неповороткі, у ватніх штанах і фуфайках. Черпаючи воду з ополонок, перекидалися голосними розмовами, сварилися, сипали вульгарними жартами.

— Дивіться, дивіться, баби, який новий возивода нам тут з’явився!

— Кінь того поляка з управління міста, від Рудих.

— Ти, може, поляк?

— А де твій батько?

— Поляк. А батька... ну батька в міліцію викликали.

— А в чому він там провинився, що його у міліцію? Може, щось украв, або когось убив?

— Облиш, дурна, чіпати малого. Міліція, міліція! Мало кого сьогодні міліція викликає? Краще допоможемо дитині води набрати. Ану під’їжджай сюди, малий, на моє місце.

Першу бочку води Сташек завіз у дитсадок. Куховарка накричала на нього, що спізнився.

— Теж мені, возивода! Мало того, що запізнюється, то ще відра не може піднести. А що з батьком?

Куховарка гарчала на Сташека, але погнала своїх кухонних помічниць носити воду. Коли закінчив, покликала його всередину і хлюпнула у миску ополоник гарячої крупи, підкрасила олією і наказала йому їсти. Сташекові паморочилася голова від