Читати книгу - "Сибіріада польська"

Цей самий міліціонер був також у Шайнів з дорученням, щоб від них прибули до НКВС усі дорослі, з бабусею Шайніною включно. Їм також не сказав, у чому справа.

— Мабуть, у справі Шахницького хотять нас допитати. Чоловіки, в разі чого нічого не знаємо і все! — розпорядилася бабуня на всякий випадок.

— Не знаємо, не знаємо! Але щось мені здається, що тут не про Шахницького йдеться: адже Сьомкіна не викликають, тільки нас, поляків.

— А нібито навіщо цього шпига мають викликати? Вже раніше їм усе про Шахницького виспівав. А може, він і про нас щось наговорив? НКВС, то не жарти!

Ввечері влетіла до них налякана Броня. Вона і всі дорослі поляки з лісопильного барака також одержали виклик до НКВС. Отже, тут йшлося не про справу Шахницького. А тоді про що?

У щоденному розвозі води Долину не було кому замінити. Сташек знав, куди батько возить воду. Карим умів поводити. Із запряганням коня також справлявся.

— Даш собі раду, Стасю? Хоч би тільки зо дві бочки до полудня обов’язково треба довезти. Решту розвезу, як повернуся. Мабуть, довго нас там держати не будуть? Попрошу їх, скажу, що на роботу поспішаю. Тільки чи даси ти собі раду?

— Тату?! Побачиш, що дам собі раду, Карий мене слухається.

— Ну добре. Тільки будь уважним особливо біля ополонки: надто близько не під’їжджай, бо там страшенно слизько. І коли будеш черпати воду — будь обережним. Набирай потроху, стільки, скільки піднімеш. А Тадзьо хай в той час сидить дома.

— Не бійся, тату, дам собі раду.

— Ну то пішли, запряжемо Карого.

Будинок тулунської міліції був огороджений високим плотом з дощок. Нагорі плоту — колючий дріт. Солідні, оббиті жерстю ворота і хвіртка з рухомим візіонером для вартового.

Долина трохи запізнився, і коли вартовий без зайвих церемоній відчинив йому хвіртку, аж зупинився від здивування: перед входом до будинку метушилася чимала юрба жінок і чоловіків. «Аж скільки поляків є у Тулуні?» Люди шукали знайомих, скупчувалися в групки і збудженим придушеним голосом ділилися здогадками, навіщо їх сюди скликали.

Долина пошукав очима людей з Червоного Яру. Стояли трохи осторонь, оточували когось щільним кругом, голова біля голови. Поки зорієнтувався, що їх так зацікавило, почув збуджений голос бабуні Шайніної:

— Святий Боже! Гляньте тільки, люди, хто б міг цього сподіватися! Хто б сподівався: «Гора з горою, гора з горою».

Протиснувся ближче і побачив, як бабуня Шайніна тулить до грудей плачучу... Циню Біалерову! Так, цю саму Циню, дочку Йосека Біалера з Червоного Яру, яку всі гукали Целіна і яку разом з Корчинським і Владеком Лютковським арештував НКВС ще в Калючому за те, що польських дітей у бараку вчила.

— Йосек також тут є?

Балік повернувся, знизав плечима.

— Не знаю, чоловіче. Якась із наших баб Целіну тут помітила, ну й почалося! Нічого, тільки плачуть... Хай йому дідько, Яне, як думаєш, для чого вони нас сюди викликали? Стільки людей? Говорять, що наче Англія за нас заступилася. Як той генерал Андерс з нашою армією пішов за кордон, ну то буцімто англійці сказали росіянам, щоб і нас туди відтранспортували. Інші знов говорять, що після того Андерса руські так оскаженіли, що візьмуть нас тепер за сраку і віо, назад у тайгу. Як думаєш, про що тут йдеться?

— Холера їх знає! Від них всього можна сподіватися.

Долина не встиг пропхатися до Целіни, щоб з нею привітатися, коли на ґанок вийшов офіцер НКВС.

— Увага, громадяни! Запрошую вас усередину і там про все довідаєтеся.

Люди розсілися в залі. Ті, з Червоного Яру, як завжди держалися разом. За столом президії сіла трійка: міліціонер, сивий цивільний і знаний вже їми офіцер НКВС. Він саме почав:

— Граждане полякі! Ми запросили вас сюди, щоб відповідно до найновішого розпорядження радянського уряду виконати необхідні формальності, які дозволять вам відтепер стати повноправними громадянами Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ще сьогодні ви одержите відповідні посвідчення, а найближчим часом радянські паспорти.

Так само як на початку в залі була повна цікавості тиша, так після останніх слів офіцера присутні голосно, неспокійно загорланили.

— Прошу дотримуватися тиші, громадяни. Прошу, тихо! Тепер даємо слово коменданту районної міліції, який пояснить вам деталі. А якщо щось буде неясно, дуже прошу, запитуйте.

— У мене є запитання! Можна вже тепер, відразу? — вирвався уперед Мантерис. Усі голови повернулися в його бік. Офіцер хвилинку вагався.

— Ну, харашо, запитуйте.

Мантерис спішно, нервово шукав чогось у кишенях, врешті дістав якийсь зім’ятий папір і підняв його вгору.

— Ось тут маю посвідчення, видане НКВС, в якому ясно написано, що я є польським громадянином. Отже, прошу мені пояснити, навіщо мені тоді радянський паспорт?

Мантериса підтримало чимало голосів:

— Усі