Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

лемент, Оксана покотила візок до відділу хлібобулочних виробів, який вабив покупців запахом свіжовипеченого тіста: поряд із відділом працювала пекарня, з якої жінки в темно-зелений уніформі й синьо-червоних нашийних хустках вивозили в торговельну залу все нові й нові гарячі вироби: тут були і житньо-чорні буханці «кантрі», і пухкі світлі паляниці, й сірі з висівками і кунжутом круглі степові хлібці, й вірменський лаваш, і французькі довгі білосніжні багети, і якісь пласкі коржі з яєчнею всередині, і білоруський селянський хліб, до якого додавався глечик холодного кисляку.

Щоб заспокоїти Лесю, Оксана підійшла до полиць, які ломилися від свіжої солодкої випічки: п’ять сортів круасанів — із шоколадною начинкою і без, деніші з різними — малиновими і зеленими — джемами, хачапурі з білим сиром, здобні пухкі булочки «Царські», хоча насправді це була смакота вбогих радянських часів, арабські медовики і пироги з халвою — і все ще тепле, пахуче, смачне. Леся довго вередувала, розгубившись під тягарем вибору, й нарешті взяла солодкий пончик донат, щедро всипаний маком, і на якийсь час заспокоїлась. Оксана поклала до візка ще гарячий буханець чорного хліба: хоч хліба майже не їла, але піддалася загальному психозу. Подумала, що насушить сухарі. Потім вони з Лесею під'їхали до величезного акваріума, де можна було стояти годинами, спостерігати за життям акули, яка, наче сірий стовбур гладко обтесаної і давно затонулої деревини, лежала нерухомо на дні, не звертаючи уваги на риб’ячий дріб’язок, що вистрибував довкола.

Запахи рибного відділу доповнювали цю ідилію. Оксана ледве себе стримала, щоб не піти туди, де золотом і сріблом виблискували форель, скумбрія, коропи, окуні, щуки, лежали на льодяних подушках вусаті соми і величезні лососі, а норвезькі оселедці та палтус випромінювали такі аромати, що в людей починалася нестримна слинотеча. Оксана майже не вживала солоного і тому, силою волі придушивши в собі рибні бажання, швидко подалася до свого улюбленого фруктового відділу. Побачивши гори зелених яблук «симиренко» і полум’яно-помаранчеві персики, жовті розсипи груш і синьо-лілових слив розміром з кулак дорослої людини, якісь екзотичні, нікому не відомі плоди в спеціальних обгортках — Оксана жахнулася думці, що всього цього багатства може вмить не стати, якщо в країні знову почнеться громадянська війна. Пам’ятала, як кілька років тому, після Вибуху і Великої Темряви, панував голод, як у порожніх магазинах стояли черги озлоблених людей, які чекали, коли «викинуть» черговий товар по картках — гнилу перебрану картоплю чи м’яті зелені помідори, що плавали в каламутному розсолі. Бурхливе відродження, що почалося з 2080 року, принесло в Україну-Русь усі вітчизняні й світові багатства ринку; відкривалися нові торговельні центри, складські приміщення, пекарні, птахокомбінати — й у 2084 році звичною стала картина продуктового благоденства.

Купивши, нарешті, «Кіндер-сюрприз» для Лесі (та, спробувавши, скривилася й викинула у кошик для сміття), Оксана запаслася пряженим молоком, набором дитячих солодких йогуртів, банкою кави «Чавес», куркою для гриля, м’якою дитячою кременчуцькою ковбасою і польським сиром «Крулевські» (Лесі довелося висідати з переповненого візка); доповнивши харчові запаси туалетним папером і батарейками для ліхтарика й радіоприймача, вона повела візок (Леся допомагала штовхати) до черги в касу.

Повітря в «Фавориті» було свіже й прохолодне, і Оксана, незважаючи на тривогу, що охопила її при відвіданні магазину, раптом відчула незрозумілу хвилину впевненості й гармонії — може, тому, що вгорі вже лунала врівноважена музика Мендельсона. Придивившись до стрічок-транспортерів, куди покупці викладали свої товари, Оксана побачила, що структура закупок майже однакова: питна вода, хліб, м’ясо, туалетний папір, батарейки. Люди пам’ятали лихі часи й боялися їх повернення. Знали, що в годину народної біди — під час революції, громадянської війни чи будівництва соціалізму — насамперед зникає туалетний папір. Закон, якого не передбачив Карл Маркс.

Але одразу ж побачила, що не всі підлягають цьому закону: перед нею стояла жінка, візок якої був набитий пляшками вина, горілки і віскі. Пляшки дзенькали, коли жінка посувалася вперед, і всі чоловіки з заздрістю дивилися на візок. Чи на жінку?

Обличчя цієї високої ставної жінки у червоному легкому брючному костюмі здалося Оксані знайомим. Десь вона бачила цей хвіст чорного волосся, цю довгу білу шию і цей гордий скісний погляд згори.

— Вибачте, — звернулася до жінки Оксана, — перепрошую, що турбую вас. Ви часом не Леда Першина… тобто Палій? Колишня чемпіонка України?

— Я, — повернулася до Оксани Леді. Оксані здалося, що Леді чимось збентежена, хоча й трималася дуже люб’язно.

— Мене зовуть Оксана Хмелько. Я ведуча програми на першому каналі телебачення. Може, бачили колись мою програму?..

— Звичайно, бачила. Дуже цікава.

— Я хотіла б запросити вас на програму. Давно мріяла. Але ніяк не могла до вас добратися.

Леді засміялася задоволено.

— Так, це важко. Я — особливо охоронюваний військовий об’єкт. Але для вас… Тільки ви не боїтесь, що я можу вам таке розповісти… що і не снилося? Я — носій державно-інтимних таємниць.

Леді дивно засміялася. Витягла із сумочки візитку й подала Оксані.

— Подзвоніть… — вона задумалась, — днів через десять. Вибачте, зараз поспішаю.

Наприкінці касового коридору, де покупці пакували продукти, Леду Палій уже очікував широкоплечий красень — типовий герой серіалів про спецназ.

Він поклав пляшки до великої спортивної сумки — з тих, в яких кілери носять зброю, — і Леді, розрахувавшись, пішла з ним до ліфтів, так і не озирнувшись, не глянувши на Оксану.

Невідомо чому, настрій в Оксани знову зіпсувався. Подумала, що не треба було лізти зі своїми журналістськими фантазіями до цієї…

Тут, як тільки вийшли поза межі «Фаворита» і наблизилися до електромобіля, Леся знову почала канючити «Кіндер-сюрприз». Краще запросити на програму менеджера цього супермаркету: нехай розповість таємницю — як досягти такого небаченого достатку продуктів і товарів в умовах військового режиму.

94

О сьомій годині ранку в неділю, 25-го червня, Стригун, який так і не заснув уночі, вийшов на балкон і з насолодою підставив обличчя набігаючому з Дніпра прохолодному