Читати книгу - "Пастка на дурнів"

з води, витирала плечі рушничком і примощувалась осторонь, на своє місце, — пряма, як багнет, і її біляве волосся сяяло в сонячному промінні, немов райдужний німб. Сестра Занудер була готова відновити стосунки з сестрою Качкіт, одначе лиш при умові, що та покається й попросить пробачення. Але сестра Качкіт воліла, щоб усе залишалось, як воно є. Їй-бо давно вже кортіло дати сестрі Занудер добрячого стусана, щоб не була такою занудою.

Сестра Качкіт вважала, що Йоссар’ян — чудовий хлопчина, і вже докладала чимало зусиль, аби його перевиховати. Вона любила дивитись на нього, коли він дрімав долілиць, обійнявши її однією рукою, або коли сумно стежив, як з моря нескінченно котяться одна за одною легенькі сумирні хвилі, безтурботно граються біля берега, а тоді вистрибують на пісок, мов пустотливі собачата, і тут же тюпцем відбігають назад. Сестра Качкіт не відчувала неспокою, якщо Йоссар’ян замовкав: вона знала, що не докучає йому. З моря час од часу дмухали, ледь ворушачи пісок, теплі струмені надвечірнього бризу. Йоссар’ян тоді віддавався роздумам чи куняв, а вона ретельно полірувала та фарбувала собі нігті. Вона милувалася його широкою довгою мускулястою спиною, вкритою рівним, здоровим загаром, і зненацька розпалювала його, ніжно куснувши за вухо або швидко провівши рукою уздовж його тіла, їй подобалося дражнити й мучити його аж до самої ночі і лиш тоді цілком удовольнити. А потім вона вдячно цілувала Йоссар’яна за те, що йому так добре з нею.

Із сестрою Качкіт Йоссар’ян ніколи не відчував себе самотнім: вона знала, коли краще помовчати, а коли можна й трошки повередувати. Безмежний обшир моря завжди гнітив і терзав йому душу. Поки сестра Качкіт полірувала собі нігті, він подумки оплакував усіх тих, що знайшли смерть під водою. Їх напевне було вже понад мільйон! Де вони тепер? Яка черва пожерла їхню плоть? Він уявляв собі весь жах безпорадної людини, яка замість повітря вдихає літри й літри води. Йоссар’ян стежив за крихітними рибальськими човнами, військовими катерами, які снували туди й сюди далеко в морі, і не міг повірити, що вони справжні: здавалось неправдоподібним, що на них пливуть кудись, із якоюсь метою люди звичайних розмірів. Глянувши в бік скелястої Ельби, він машинально став шукати очима ту білу, пухнасту, схожу на редьку хмарину, в якій зник Мудренджер. Вдивляючись в імлистий обрис італійського узбережжя, він мимоволі вгадав і Вессла. Мудренджер і Вессл. Куди поділись вони? Якось уранці, підійшовши до молу, Йоссар’ян помітив покриту водоростями круглу колоду, яку прибивало до берега припливом, і раптом усвідомив, що то зовсім не колода, а утопленик з роздутим обличчям; це був перший небіжчик, якого він будь-коли бачив. Його відразу охопила пекельна жага до життя, і він щодуху кинувся до сестри Качкіт, щоб припасти до її теплого тіла. Відтоді він з острахом приглядався до кожного пливучого предмета, боячись розпізнати в ньому Мудренджера чи Вессла. Він був готовий до найгіршого, та все ж не до такого, що утнув одного погожого дня Макпростак. На гримучій і ревучій машині він вигулькнув зненацька із бездонно-спокійної блакиті небес і з несамовитим виттям та гуркотом понісся над береговою смугою. А в цей час на пліт виліз погойдатись Малюк Семпсон, ясноволосий і білотілий, худющий, мов той скелет. Він по-блазенськи підскочив угору, неначе збирався торкнутись літака рукою, і в ту ж саму мить через якийсь примхливий подмух вітру, чи, може, через мізерний прорахунок Макпростака літак неначе злегка провалився і пропелером розрубав Малюка Семпсона навпіл.

Навіть ті, хто не був того дня на пляжі, з усіма подробицями розповідали, що сталося далі. Крізь убивчо-заглушливий клекіт моторів виразно прорізалось коротеньке «тцт!», і від Малюка Семпсона залишились тільки дві білі кощаві ноги, що їх якимось чином зв’язували між собою сухожилля біля закривавлених стегон. Ноги простояли як укопані на плоту ще одну чи навіть цілих дві хвилини, перш ніж нарешті похилилися й, лунко плюснувши, звалилися в море. Над водою зосталась лиш гіпсово-білі ступні Малюка Семпсона з кумедно розчепіреними пальцями.

І тут пляж перетворився в пекло. Сестра Занудер, виринувши, немов з-під землі, з істеричними зойками припала до Йоссар’яна; він обійняв її за плечі, марно намагаючися втішити, а другою рукою пригортав сестру Качкіт, котра теж тремтіла і схлипувала в нього на грудях; її тонке довгасте обличчя було бліде, як смерть. Усі на пляжі кудись бігли, щось кричали, мужчини, лементували, як жінки. Люди в паніці, ввібравши голови в плечі, кинулись до своїх речей і позирали скоса на лагідну, спінену хвилю, немов боялися, що вона приб’є до ніг якийсь бридкий, червоний, моторошний орган — легеню, а може, печінку. Ті, хто ще був у воді, відчайдушно борсалися, поспішаючи вибратись на берег; вони всі немов розучилися плавати і з болючим стогоном долали кожен метр води, що стала враз тяжкою, липкою, непіддатливою й ніяк не хотіла відпускати їх на волю. А згори дощем падав Малюк Семпсон. Ті, хто помічав криваві краплі на своїм тілі, смикалися з бридливим жахом, немов хотіли вискочити з власної спаскудженої шкіри. Люди бігли, мов сполохане стадо, кидаючи позад себе безтямні погляди, з обличчями, спотвореними мукою й жахом. Сонний, тінистий, шелесткий ліс сповнився несамовитого хекання та зойків. Йоссар’ян гарячково підганяв двох очманілих, немов осліплих жінок, підштовхуючи кулаком ззаду то одну, то другу, щоб поспішала. Потім з лютою лайкою кинувся назад — рятувати Голодного Джо, бо той, зачепившись за ковдру чи за ремінець фотоапарата, плюхнувся з головою в рівчак.

В ескадрильї вже все знали. Люди, одягнені в уніформу, теж бігали тут і галасували або, пойняті містичним жахом, застигали на місці. Інші, а серед них сержант Туз і Док Дайлік, задерши голови, зосереджено стежили за самотнім літаком Макпростака, який лігши на крило, винувато кружляв і кружляв над островом, набираючи висоту.

— Хто там? — не своїм голосом закричав Йоссар’ян. Задихаючись і шкутильгаючи, з дикими, затуманеними мукою очима він підбіг до Дока Дайліка. — Хто в літаку?

— Макпростак, — одказав сержант Туз. — І з ним два нових пілоти. Це учбовий політ. А ще там Док Дайлік.

— Ні, я тут, — спробував заперечити Док Дайлік дивним, голосом і кинув гострий погляд у бік сержанта Туза.

— Чому він не йде на посадку? — розпачливо вигукнув Йоссар’ян. — Навіщо набирає висоту?

— Либонь, боїться йти на посадку, — відказав сержант Туз, не відриваючи насупленого погляду від самотнього літака, що здіймався вище й вище. — Адже він розуміє, що накоїв.

Тим часом літак Макпростака з монотонним гурчанням повільно, по спіралі набирав