Читати книгу - "Експансія-I"

— Хосе Гутієрес, якого ми визначили як «X», — тим часом усе ще доповідала служба спостереження, — після того, як від нього пішов Кемп (віднині ми називаємо його «К»), що повернувся до ІТТ, виїхав за місто… Зупинився біля бару «Неаполь»… Зробив звідти два дзвінки невідомим людям і поїхав до посольства… Доктор Брунн, якому ми дали позначення «Б», з ІТТ сьогодні не виходив, працював у архіві, ні з ким не контактував, нікому не дзвонив…

— Ну що, — спитав Еронімо, — продовжуватимемо? Чи знімемо спостереження? Дама повернулася додому…

— Справа не в дамі, — відрубав Роумен. — Дама вже мене не цікавить. Зате мене дуже зацікавили ці два кабальєро… У тебе тут немає нічого випити?

— Є тінто.

— Це ти пий своє тінто. Я хочу віскі.

— Дуже дорого, — посміхнувся Еронімо. — Ми — бідні люди, Пабло, на нас економить кожен, хто може… Віскі коштують шалені гроші, тінто — копійки, вдвічі дешевше за вашу несмачну кока-колу.

— Це вона у вас несмачна, а в нас вона дуже смачна.

— Отже, смачну ви виробляєте для себе, а несмачну — для іспанців?

— Для європейців. Ми продаємо оптом, — посміхнувся Роумен, — не знаючи, кому дістанеться. А можна подзвонити в «Рітц» і попросити їх принести сюди пляшку?

— Ні, я просив би тебе цього не робити… Як-не-як тут конспіративна квартира…

Знову задзвонив телефон, служба повідомила, що Хосе Гутієрес виїхав з аргентінського посольства й помчав до центру, повернувши в район особняків, зупинився біля будинку маркіза де ля Куенья; вийшов з машини, дверей не эамкнув, біля воріт чергують двоє з гвардії севіль; охоронники відсалютували Гутієресу як доброму знайомому й розчинили хвіртку.

— Знімайте спостереження, — миттю скомандував Еронімо. — Зараз же йдіть звідти!

— Нехай спостерігають, — утрутився Роумен. — Мені потрібно, щоб вони спостерігали, що буде далі.

Але Еронімо підвівся, поправив краватку і сказав:

— Я приймаю твоє запрошення на американський обід, Пабло.

— Аде ж я просив, щоб вони продовжували спостереження…

— Ходімо, — сказав Еронімо, — я дуже хочу їсти.

— Та що з тобою, зрештою?

Еронімо обвів кімнату своїми томними очима, затримався на віддушинах у кутку під стелею і мовив:

— Я не вмію розмовляти про справи, коли голодний, Пабло. Будь ласка, не гнівайтесь на мене. — І пішов у передпокій…

… Коли вони спустилися на вулицю, Еронімо витер хусточкою свій великий рот і сказав:

— Тобі треба знати б, Пабло, що маркіз де ля Куенья — член ради директорів «Гелереас Пресіадос». Спостерігати за ним — те саме, що класти голову в пащу голодного лева. Коли хочеш, щоб мене відправили прибирати сад в особняку відставного генерала Гонсалеса, — проси мене вести далі спостереження за ним…

Говорити так у полковника Еронімо Еньякі були всі підстави, бо маркіз де ля Куенья був тією фігурою у мадрідському дворі, від якої залежало все або майже все, бо саме він здійснював контакт з дружиною генералісимуса Франко за дорученням найбагатших сімей Іспанії.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ

(сеньйора Франко)

Після того як загони фалангістів увірвалися в Мадрід і почалося місиво, сеньйора не могла вийти з дому, бо генералісимус вважав, що в столиці повно терористів, які тільки й ждуть, як би відомстити йому. Родина поселилася в розкішному замку, який охороняла сотня добірних гвардійців, що починали з Франко ще в Африці; парк був прекрасний і тихий; продукти привозили з гасієнд[52], що охоронялися й належали друзям диктатора; кухарі, мажордом, покоївки і лакеї безвиїзно жили на території; тут постійно жили також шофери, слюсарі, водопровідники, садівники — всіх до одного привіз начальник особистої охорони Франко з рідного міста диктатора; ніяких контактів з заколотниками столиці, шкідливий вплив виключено.

Спочатку сеньйора не відчувала тяготи цього розкішного, зручного, постійного затворництва, а навпаки, відчувала блаженну заспокоєність, що настала нарешті в родині після двох з половиною років громадянської війни, коли кожної ночі, особливо в перші місяці, вона довго роздумувала, перш ніж лягти в ліжко, — роздягатися чи ні, доведеться тікати чи ніч мине спокійно; під голову завжди клала маленьку сумочку з трьома діамантовими перснями, двома смарагдовими й сапфіровими підвісками — оце і все багатство, є ще трохи грошей, але вони вкладені в нерухоме майно, а землю ж з собою не візьмеш у вигнання, не продаси мерзенним ювелірам, щоб забезпечити прожиток для родини…

Коли прийшла довгождана перемога і вона оселилася в цьому величезному, воістину королівському замку, відчуття умиротвореного щастя було якимсь особливим, тихим, чи що, не треба було повсякчасно боятися, що доведеться тікати, бідності еміграції, а то ще й гіршого, тюрми, трибуналу, розстрілу чоловіка.

Перші місяці вона багато спала; лікарі приписали тривалі прогулянки по парку; весна була п'янка, цвітіння почалося на два тижні раніше, ніж звичайно; влітку родина переїхала в заміський замок, але й там були одні й ті ж обличчя; правда, не зразу, а поступово, вони почали набридати їй — жінка є жінка, жити без товариства, без спілкування З тим світом, який раніше оточував її, коли Франко був звичайним командиром дивізії, ставало дедалі важче.

І якось вона сказала чоловікові:

— Знаєш, я відчуваю, що скоро розучусь розмовляти.

— А ти розмовляй зі мною, — відповів він, — Я дуже люблю тебе слухати.

Але через тиждень в замку було влаштовано партію; Франко особисто затвердив список запрошених, начальникові охорони велів подбати, щоб з Віго заздалегідь привезли тих офіцерів, з якими вони дружили сім'ями на початку двадцятих років.

Вечір пройшов прекрасно, чудово співала Марі-Кармен, вона тоді тільки-но набирала силу, з хорошої родини, батько був хазяїном магазину, фінансував рух, через це начальник охорони легко дозволив запросити її, хоч її піаніста в замок не пустив — знайшов зв'язки, що порочили його, небезпечно.

Сеньйора вийшла до гостей у дуже нарядному платті, царствено обійшла запрошених, знайшла для кожного миле слово; Марі-Кармен погладила по щоці, але з-за столу пішла перша, що трохи здивувало генералісимуса. Але він лишився в залі до кінця; коли зазирнув до її спальні, сеньйора лежала тихо, нерухомо; вирішив, що спить, турбувати не став. Вранці Франко вразило її обличчя — воно було бліде, з синцями під прекрасними величезними очима.

— Ти погано почуваєш себе, люба моя? — спитав він співчутливо.

— Ні, ні, — сухо відповіла вона, — все чудово.

— Але вигляд у тебе стомлений.

— Вигляд у мене заздрісний, — сумно всміхнулася сеньйора, — Я себе почувала вчора городнім опудалом… Усі дами були прекрасно одягнені, а я навіть не знала, що тепер модно,