Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

У Зафода не було ані найменшого бажання з ними зв’язуватися, тож він вирішив, що обережність є найпершою ознакою хоробрості, а боягузтво — найпершою ознакою обережності, тож він по-геройському причаївся в якійсь комірчині.

Насправді комірчина виявилася входом до колодязя, який через оглядову ляду вів до широкого вентиляційного тунелю. Зафод спустився в тунель, порачкував ним, от там-то ми його й здибали.

В тунелі йому було не до смаку. Тут було зимно, темно і надзвичайно незатишно, та ще й страшнувато. При першій же нагоді, а вона трапилася через якихось сто ярдів, коли Зафод дорачкував до наступного колодязя, він видряпався нагору.

Цього разу він потрапив до меншої кімнати — мабуть, до центру комп’ютерної обробки розвідувальної інформації. Він стояв у темній вузькій прогалині між стіною та великим процесором.

Швидко второпавши, що в кімнаті він не сам, Зафод позадкував до колодязя, та його слух заінтригувала розмова у кімнаті.

— Це роботи, сер, — почувся голос, — з ними сталася якась притичина.

— Що саме?

Ті голоси належали двом кріккітянам, причетним до командування збройними силами планети. Усі командувачі жили у високості, в зонах роботів та бойових зонах, і мали стійкий імунітет до всіляких чудернацьких сумнівів та вагань, які охоплювали їхніх одноплемінників там, унизу, на поверхні планети.

— Бачите, сер, на мій погляд, те, що їх зараз переводять у резерв, тільки на краще, якщо взяти до уваги те, що ми збираємося підірвати супернову бомбу. За дуже короткий проміжок часу, відколи ми прорвали кокон…

— Ближче до суті.

— Роботи втратили інтерес до цього діла, сер.

— До чого саме?

— До війни, сер. Думка про неї, схоже, їх пригнічує. В них відчувається якась світова втома, чи, може, вірніше сказати, всесвітня втома.

— Гм, нічого в цьому поганого немає, єдине, що від них очікується, так це допомогти нам у знищенні того самого Всесвіту.

— Так то воно так, але ж, сер, їм це видається непосильним. На них напала якась апатія. Їм стало важко братися за роботу. Їм бракує завзяття.

— Що, власне, ви хочете сказати?

— Мені здається, щось їх дуже пригнічує, сер.

— Розкріккіт їх усіх, про що це ви говорите?

— Останнім часом силами роботів було проведено декілька бойових операцій. Складається таке враження, що вони йдуть до бою, націлюють свої стрільби і раптом їх пронизує думка: «А навіщо? Що, космічно висловлюючись, тут твориться?» І їх охоплює якась втома, і вони чомусь хмурніють.

— І що ж вони тоді роблять?

— Е-е, розв’язують квадратні рівняння, сер, і вибирають такі збіса складні, що й сам чорт ногу зламає. А після — сидять і супляться.

— Супляться?

— Так, сер.

— Чи чуване таке, щоб роботи супилися?

— Не можу знати, сер.

— Що там за шум?

То в колодязь протискувався Зафод, голови його йшли обертом.

РОЗДІЛ 31

У глибокому колодязі пітьми сидів скалічений робот. Деякий час у тій залізній пітьмі він сидів мовчки. А ще там було зимно і вогко, однак роботи не призвичаєні помічати такі речі. Та ціною величезної напруги волі він таки змусив себе їх помітити.

Його мозковий відсік довгий час був підключений до головного розвідувального процесора Кріккітянського військового комп’ютера. Нічого приємного в цьому спілкуванні робот не відчував, та треба сказати, що й головний розвідувальний процесор Кріккітянського військового комп’ютера не відчував у ньому теж.

Кріккітянські роботи підібрали це бідолашне металеве створіння в болотах Скорншелли Зети тому, що майже з першого погляду звернули увагу на його величезну інтелектуальну потужність, якою вони могли, без сумніву, скористатися.

Одначе вони були не в змозі передбачити, що холоднеча, темрява, вогкість, захаращеність приміщення та самотність аж ніяк не сприяють зціленню того душевного надриву, що став на заваді такому розумовому потенціалові.

Робот не був задоволений нав’язаною йому роботою.

Опріч усякої всячини, робота над координацією військової стратегії цілої планети рятувала від неробства лише крихітну частинку його величезного всеохоплюючого розуму, а решта його електронних звивин страшенно нудьгувала. Тричі розв’язавши всі основні математичні, фізичні, хімічні, біологічні, соціологічні, філософські, етимологічні, метеорологічні та психологічні проблеми Всесвіту, окрім власних, він зіткнувся з найстрашнішою: «Що робити далі?» Тож із горя він узявся складати жалібні пісеньки без складу та ладу. Останньою спробою була колискова.

Марвін ґуґнявив:

Сплять зелені і сині, тверезі і п’яні

Лиш мені не до сну у вологій цій ямі,

Бо я бачу зіницями інфрачервоними

І вночі, і в трубі, де всі білі є чорними.

Ненавиджу я темінь, ненавиджу я ніч.

Я б засунув обох їх у нетоплену піч.

Він перепочив, щоб зібратися з душевними та творчими силами перед новим куплетом.

Улягаюсь я спати, в боки давлять діоди,

Електричних овець знов пасуть ідіоти,

Мої сни і бажання розтоптала отара

І побекала в ніч, знявши куряви хмару.

Ненавиджу я темінь, ненавиджу я ніч

Я б засунув обох їх у нетоплену піч.

— Марвіне! — прошипів хтось у темряві.

Робот так рвучко смикнув головою, що мало не висмикнув карколомну павутину електродів, яка зв’язувала його з централею Кріккітянського військового комп’ютера.

Відчинилася оглядова ляда, крізь яку зазирала одна з двійки нечесаних голів, друга ж заважала першій тим, що надмір нервово смикалася, розглядаючись на всі боки.

— А, це ти, — промимрив робот, — мені треба було раніше здогадатися.

— Слухай-но, хлопче, — ошелешено сказав Зафод, — так то ти щойно співав?

— Я, — з гіркотою зізнався Марвін, — у дану мить я перебуваю в надзвичайно блискучій формі.

Зафод просунув голову в отвір і розглянувся на всі боки.

— Ти один? — спитав він.

— Так, — повідомив Марвін, — отут сиджу я у знемозі й товариші мої лиш біль та муки. А ще — мій безмежний інтелект. А ще — бездонний сум. А…

— Так-так, — перебив його Зафод, — а який у тебе зв’язок з усім оцим?

— Отакий, — мовив Марвін, тицяючи менш понівеченою рукою на сорочаче гніздо електродів, що зв’язували його з кріккітянським комп’ютером.

— У такому разі, — ніяково мовив Зафод, — я гадаю, що ти мені врятував життя. Двічі.

— Тричі, — підправив Марвін.

Зафод рвучко повернув голову (друга його голова сторожко втупилась не в той бік) — якраз учасно, щоб побачити, як робот-убивця, що підкрався ззаду, смикнувся, завмер і задимів. Він незграбно позадкував і гепнувся об стіну, зсунувся на підлогу, перекинувся набік, закинув голову назад і безутішно заридав.

Зафод знову поглянув на Марвіна.

— Ти здорово реагуєш на явища дійсності, — відзначив він.

— І не питай, — відповів Марвін.

— Не буду, — пообіцяв Зафод і не став. — Послухай, —