Читати книгу - "Гробниця"

І побачила зворотний бік гральної карти, більшої за розміром від тих, що їй зустрічалися. Крап карти був темно-зеленим, прикрашеним витіюватим дрібненьким візерунком сріблястого й золотистого кольорів.

Леоні трохи почекала, набираючись сміливості, потім подумки порахувала до трьох — і перевернула верхню карту.

Перед її очима постав образ темноволосого чоловіка в довгій червоній мантії. Він сидів на троні, встановленому на кам’яному бельведері. Гори вдалині видалися їй знайомими. Леоні прочитала напис під малюнком: Король пентаклів.

Вона придивилась уважніше — і фігура чоловіка теж видалася їй знайомою. І тут її осяяло. То був образ священику, котрого викликали для вигнання диявола з гробниці та який благав її дядька знищити карти. Священика звали Беренже Соньер.

І це підтверджувало те, що вона почула від мосьє Беяра годину тому: її дядько не дослухався поради святого отця.

— Мадемуазеле! Мадемуазеле Леоні! Де ви?

Леоні стривожено обернулась, зачувши, як хтось гукає її.

— Мадемуазеле! Агов!

То були Паскаль і Маріета. Леоні здогадалась: її не було так довго, що слуги вирушили на її пошуки. Вона швидко загорнула карти в тканину. Їй кортіло забрати їх із собою, але в її одежі ніде не було місця, де їх можна було б сховати.

Украй неохоче, проте не вбачаючи іншого виходу, оскільки вона не бажала, щоб хтось дізнався про її знахідку, Леоні сховала карти в маленьку скриньку, її поклала в більшу, а ту запхала назад у ямку. А потім іще й притоптала землю закаляними в багні підборами своїх черевиків. Коли справу було майже закінчено, вона кинула свої бруднющі рукавички додолу й теж прикидала їх землею. Їй лишалося вірити в те, що нікому досі не вдалося знайти ці карти, і тому ніхто, окрім неї, не знає, де їх сховано. Вона неодмінно повернеться сюди під покровом темряви й забере карти з собою, коли це можна буде зробити без зайвого ризику.

— Мадемуазеле Леоні!

У голосі Маріети чулася паніка.

Леоні пішла назад, видерлась на узвишшя й побігла стежиною через ліс туди, звідки прийшла та звідки долинали голоси слуг. Потім вона кинулась навпростець через ліс, щоб Паскаль і Маріета не здогадалися, звідки вона прибігла. Нарешті, пересвідчившись, що відбігла досить далеко від свого скарбу, Леоні зупинилась, віддихнула й озвалася.

— Я тут! — вигукнула вона. — Маріето! Паскалю! Сюди!

За кілька хвилин у прогалині між деревами з’явилися їхні стривожені обличчя. Маріета заклякла на місці, спантеличена й занепокоєна станом одягу Леоні.

— Я десь загубила свої рукавички, — збрехала дівчина легко, як дихала. — І мені довелось повертатися, щоб знайти їх.

Маріета прискіпливо глянула на неї.

— І ви знайшли їх, мадемуазеле? — підозріло спитала вона.

— На жаль, не знайшла.

— Гослоди, а ваше вбрання!

Леоні зиркнула вниз на свої забруднені черевики та заляпані землею спідниці з прилиплими до них шматочками моху й трави.

— Я просто послизнулась на мокрому й упала, от і все.

Вона помітила, що Маріета не повірила такому поясненню, але була доволі кмітливою, щоб тримати язика за зубами. До будинку вони поверталися мовчки.

РОЗДІЛ 74

Ледь устигла Леоні вимити з-під нігтів бруд і перевдягнутись, як пролунав дзвоник до обіду.

У маленькій їдальні до них приєдналась Ізольда. Їй дуже сподобались гостинці від Леоні, і вона навіть спромоглася з’їсти трохи супу. Коли обід скінчився, вона попрохала племінницю скласти їй компанію. Леоні із задоволенням це прохання виконала, хоча, поки вони розмовляли та грали в карти, думки її витали в зовсім іншому місці. Вона вигадувала план повернення до лісу, щоб забрати знайдені карти. А ще — черговий привід з’їздити до Рен-ле-Бена.

Решта дня минула спокійно. Під вечір набігли хмари, у долині та над містом прошумів дощ, проте негода оминула Домен де ля Кад.

Наступного ранку Леоні прокинулась пізніше, ніж зазвичай.

Коли вона вийшла на сходову площадку, то побачила, як Маріета виходила з зали, несучи до їдальні тацю з поштою. Підстав уважати, що мосьє Констант якось дізнався її адресу й написав їй напряму, не було. Навпаки — Леоні боялася, що він про неї зовсім забув. Утім, вона жила в постійному тумані романтичних ілюзій та примарних очікувань, через те легко уявила собі саме таку здатну викликати неприємності й украй незручну ситуацію.

Тому, не маючи ані найменшої надії на лист із Каркасона, Леоні, тим не менше, злетіла сходами, гадаючи лишень одну думку — перейняти Маріету. Вона боялась — і водночас сподівалася — побачити на конверті знайомий герб, такий самий, як і на тій візитівці, що дав їй мосьє Констант у церкві та яка закарбувалась у її пам’яті.

Леоні притиснула око до шпарини між дверима й одвірком саме тієї миті, коли двері розчинились і з них вийшла Маріета з порожньою срібною тацею в руках.

Вони вдвох перелякано заверещали.

— Мадемуазеле!

Леоні швидко зачинила двері, щоб гамір не привернув уваги Анатоля.

— Ти часом не звернула уваги, Маріето, чи не було листа з Каркасона? — спитала вона.

Служниця запитально подивилась на неї.

— Та ні, мадемуазеле, не було.

— А ти точно пам’ятаєш?

На обличчі Маріети з’явився заінтригований вираз.

— Були звичайні циркулярні листи, потім один лист із Парижа для сеньйора Анатоля, а також по одному листу вашому братові й мадамі з Рен-ле-Бена.

Леоні зітхнула з полегкістю, яка змішалась із розчаруванням.

— Гадаю, то були запрошення, — додала Маріета. — Такі дуже красиві конверти, з елегантним почерком. І вишуканим родинні гербом. Паскаль сказав, що їх приніс якийсь дивний тип у поношеному плащі.

Леоні заклякла на місці.

— А якого кольору був його плащ?

Маріета з подивом глянула на неї.

— Та я й не знаю, мадемуазеле. Паскаль не сказав мені. Вибачте, мені час іти…

— Звичайно ж, — сказала Леоні, даючи їй дорогу. — Звичайно.

Вона трохи повагалась на порозі, розмірковуючи, а чи так уже їй потрібне зараз товариство брата? Відчуття провини наштовхнуло Леоні на думку, що, можливо, ті листи мали якийсь стосунок до неї, і що, скоріш за все, так воно й було. «Добре, що я вчасно здогадалася», — подумала вона, одначе в глибині її душі якась тривога все одно лишилась.

Леоні повернулась і легко пострибала вгору по сходах.

РОЗДІЛ 75

Анатоль сидів за столом у їдальні, отетеріло витріщившись на лист. Тремтячою рукою під палив він другу цигарку, котра вже двічі за — гасала. У маленькі кімнаті було повно диму. На столі лежали три конверти. На одному — і досі нерозпечатаному — була паризька поштова марка. На двох інших виднівся