Читати книгу - "Гробниця"

Тут має бути ще якийсь вхід до обійстя.

Леоні не могла повірити, що тієї невеличкої кількості слуг, найнятих Ізольдою, могло вистачити для того, щоб тримати всю огорожу такого великого маєтку в належному стані. Леоні мала тендітну статуру. І якщо добре пошукати, то неодмінно знайдеться якась шпарина, крізь яку вона зможе прослизнути до маєтку. А там уже буде набагато легше знайти дорогу знайомими стежинами.

Леоні озирнулась, міркуючи, куди краще піти. Нарешті вона дійшла висновку, що, скоріш за все, найзанедбаніші ділянки огорожі будуть у найвіддаленіших кутках маєтку. І вона повернула на схід. Якщо з її задумки нічого не вийде, тоді просто доведеться обійти всю територію, щоб потрапити до парадних воріт. Це найгірше, що могло бути.

І Леоні рушила енергійним кроком, удивляючись у чагарниковий живопліт, уникаючи колючок ожини й шукаючи хоч якоїсь дірки в кованому паркані. Вона твердо знала, що чим далі від воріт, які були в більш-менш доброму стані, тим більшою ставатиме занедбаність огорожі та зросте ймовірність відшукати пролаз.

Не минуло й п’яти хвилин, як Леоні справді натрапила на прогалину в паркані. Знявши капелюха й видихнувши повітря, вона протиснулася крізь вузький отвір і відчула величезне полегшення. Потрапивши на територію, вона обібрала з одягу колючки та реп’яхи, зчистила бруд з оборок спідниць і з новою силою покрокувала вперед, задоволена тим, що домівка вже зовсім близько.

У цьому місці поверхня землі була нерівною, крони дерев густішими та якимись гнітючими. Невдовзі Леоні здогадалася, що опинилася з дальнього боку букових заростів і що коли не виявить обачливості, то цей маршрут може знову вивести її до гробниці. Вона насумрилась. А чи не можна піти якимось іншим шляхом?

Вона стояла на перехресті невеличких погано видимих стежинок, а не на одній широкій стежці. Усі галявини та підліски виглядали однаково. Не було іншого способу визначити напрям, окрім як покластися на сонце, що світило крізь верховіття високо вгорі, проте воно було ненадійним проводирем крізь темні хащі. Та Леоні запевнила себе, що коли наполегливо йтиме ввесь час уперед, то неодмінно досить швидко вийде на галявину й до самого будинку. Лишалося тільки сподіватись на те, що їй якось поталанить оминути гробницю.

Леоні рушила по схилу ледь зримою стежиною, що вела до невеличкої галявини. Раптом через прогалину в деревах вона побачила лісисту ділянку на протилежному березі річки Од, де стояли кам’яні мегаліти, про які розповідав їй Паскаль. І її ніби щось штовхнуло — вона раптом усвідомила, що з Домен видно всі місця з диявольськими назвами: Крісло диявола, Зуб диявола, Рогаті гори. Леоні вдивилася в обрій. Там, удалині, також було місце злиття двох річок — Бланк і Зальц, і, як розповідав Паскаль, місцеві називали його la benitier, тобто кропильницею.

Леоні доклала чималих зусиль і викинула з голови образ спотвореного тіла демона з пронизливим поглядом блакитних очей, що, здавалося, проникав глибоко в її свідомість. Вона поквапилася вперед, ступаючи сягнистими кроками й переконуючи себе, що то щира маячня — лякатися статуї чи ілюстрації в книзі.

Схил пагорба різко став крутішим. Поверхня землі під її черевиками змінилась, і невдовзі Леоні з’ясувала, що йде не по килиму з листя та хвої, а по ділянці голої землі, схожої на прямокутний шматок коричневого паперу, уставлений у зелений ландшафт.

Леоні зупинилась і глянула вперед. Над нею нависла крута стіна гори, що стала немов бар’єром на шляху стежини. Просто над її головою виднівся природний виступ, котрий, наче місток, перекривав згори ділянку землі, що на ній вона стояла. Леоні раптом здогадалася, що стоїть на сухому дні струмка. Колись, у сиву кельтську давнину, тут мчав потік з гірських джерел і промив оцю впадину в крутосхилі.

У її пам’яті зринули слова мосьє Беяра.

Сховані там, де пересихає річка, у місці, де поховані древні царі.

Леоні роззирнулася, шукаючи чогось незвичного, придивляючись до форми поверхні, до дерев і кущів. Її увагу привернуло пласке заглиблення в землі, а поруч із ним — плаский сірий камінь, ледь видимий з-під трави та коріння дикого ялівцю.

Вона підійшла до заглиблення й нахилилась. Потім простягла руку, розгребла траву й пильно придивилась до зеленого клаптика землі. Тепер їй стало добре видно кільце з каменів, яких було лише вісім. Ухопившись за найбільший з них і забруднивши кінчики рукавичок грязюкою та зеленим слизом, Леоні почала смикати його, щоб подивитися, що там — під ним.

Камінь легко зрушив з місця. Леоні сіла навпочіпки й поклала його собі на коліна. На поверхні каменя був знак, намальований Чи смолою, чи чорною фарбою — п’ятикутна зірка, узята в коло.

Відчувши приплив ентузіазму — а раптом вона натрапила на схованку карт Таро? — Леоні відклала камінь убік і, взявши дерев’яного патика, почала обкопувати по черзі кожен камінь. Зненацька серед мокрої землі показався клапоть товстої матерії, і Леоні здогадалася, що ці камені придавлюють його.

Вона стала копати далі, користуючись уламком деревини як лопатою, натикаючись то на камінюччя, то на друзки розбитої черепиці; аж поки не змогла висмикнути ввесь клапоть матерії. Під ним виявився маленький отвір. Відчувши захват, Леоні почала розширювати отвір, намагаючись вивільнити те, що було в ньому сховано. Вона довбала й довбала, викидаючи землю, жучків і хробаків, аж поки палиця не вперлась у щось тверде.

Ще трохи — і вона побачила щось на кшталт простої дерев’яної скриньки з металевими ручками по боках. Ухопившись брудними руками за дужки, Леоні смикнула. Земля не відпускала скриньку, та Леоні крутилася, звивалася й натужно смикала, аж поки земля не чвакнула та не відпустила свій скарб.

Важко дихаючи, Леоні витягла скриньку з западини на сухе місце й поклала її на матерію. Пожертвувавши своїми рукавичками, вона начисто витерла поверхню та, не кваплячись, підняла дерев’яну кришку. У скриньці виявився ще один ящичок — металевий коробок, схожий на той, у якому матінка зберігала свої коштовності.

Леоні витягла металевий коробок і поставила його зверху на дерев’яний. Він мав маленький замочок, який, на її подив, виявився незамкненим. Леоні спробувала обережно, потроху підняти кришку. Вона пискнула й піддалася досить легко.

Під деревами було темно, і те, що лежало всередині скриньки, теж мало темний колір. Однак невдовзі очі Леоні призвичаїлись, і вона побачила всередині пакунок, загорнутий у якусь чорну матерію. Сумнівів не було — його розмір і форма якраз збігалися з розміром та формою колоди карт. Витерши брудні долоні об свої чисті й сухі спідниці,