Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

починаєте розуміти, як читати склади і слова, а згодом і цілі фрази на моїх німих вустах, ви розумієте, ви нажахано слухаєте, мені вже не потрібно стільки жестикулювати, ми говоримо, як довго ми говоримо, нам треба стільки одне одному сказати, ви маєте виконувати мої вказівки до кінця, пообіцяйте мені, що від його існування не залишиться жодного сліду.

***

— Берто…

Берта не відповідає.

— Куди це ти зібралася в такому вигляді?

Берта продовжує волочитися.

— Ти геть із глузду з’їхала?

Вона прямувала голою до подвір’їв Боя — скляні очі, розсіяний погляд, вона не реагувала на Емператрис, яка не вгавала її благати: яке неподобство, Берто, не з нашим жахливим кліматом, повір, я не хочу тебе образити, але візьмися за голову: ні ти, ні я вже не в тому віці, щоб ходити так, виставляючи себе напоказ… Берто… Берто… Неймовірно, гола, ще й волочиться по землі, як у часи Умберто Пеньялоси, і це ж вона, яка імітувала у своєму одязі стиль Емператрис і яка замовила собі електричний візок на кнопках, щоб без зусиль і з певною елегантністю переміщатися з одного місця на інше. Емператрис не бачила її голою ось уже… десять, ні… дванадцять років. Як вона зістарілася! Ну звісно, поролонові підкладки, ось Крисові наочний доказ того, що Бертині груди більше не ті добрі груди, які він колись знав… Хай він подивиться на оголену, в буквальному сенсі, правду. Вона робила це, щоб понадокучати Емператрис, своїй найкращій подрузі, своїй єдиній подрузі впродовж стількох років; відповідай, Берто, що тобі стукнуло в голові, твої руки втратили силу, щоб тягнути такі жирні литки, не ображайся на це, просто ти маєш якось відреагувати. Берта не образилася. Її велетенські руки гребли траву на галявині та жорству — послухай, Берто, — хапалися за сходинки, щоб піднятися із саду в коридор, тягнучи її хвіст, і, як у давні часи, вона тричі постукала у вхідні двері, які відділяли подвір’я Боя від решти Ринконади. Лікар і його дружина поглянули одне на одного, немовби кажучи без слів: вона втратила глузд.

Двері відчинилися. Басиліо, велетенський, голий і досі дужий, ніби гладіатор, відчинив їм усім двері до вестибюлю. Не дивлячись на Басиліо, Емператрис опустила ручку дверей першого подвір’я Боя, але двері не відчинялися. Вони були замкнені.

— У кого ключ?

— У мене, сеньйоро Емператрис.

— Відчиняй.

— Вам не можна заходити.

— Як це мені не можна? У цьому будинку я можу заходити, куди мені заманеться.

— Проходьте, сеньйоро Берто…

Басиліо відімкнув двері велетенським ключем і Берта прослизнула на подвір’я, не чуючи вигуків Емператрис: Берто, Берто, скажи мені, що відбувається, — а велетень знову повернув ключ у замку. Він повісив кільце собі на передпліччя: оберемок ключів звисав із нього, ніби браслет у рабині.

— Басиліо.

— Сеньйоро?

— Ти не хочеш пояснити мені, що це все означає?

— Не розумію, сеньйоро.

— Ну ти і йолоп.

— Тут нічого не змінилося, сеньйоро, зараз моя черга стояти на дверях…

Емператрис, дивлячись на нього з висоти своєї жаб’ячої статури, вигукнула:

— Віддай мені ключі!

Басиліо не віддав.

— І ти кажеш, що тут нічого не змінилося, Басиліо?

Двері відчинилися зсередини і з них вийшов геть голий Бой — його величезний владний член між хирлявих ніг, куці руки, опалі груди, важезний горб, що пнеться догори, обличчя з еліпсом рота, затиснутим між підборіддям і носом, нерозплющені, ніби в зародка, вуха і губи, електрична дуга блакитних очей, прихована за повіками ящірки… Емператрис уперше відчула, що цей електричний погляд обпікає, перетворює її волю на попіл. Бой привітався з подружжям:

— Так, Емператрис. Тут нічого не трапилося.

— Не розумію.

— Роздягайтеся обидва й заходьте. Я хочу про дещо з вами поговорити.

— Ще зарано роздягатися і… якщо чесно, я не готова.

Повіки гадюки, зморщені над цією могутньою синявою, примусили їх роздягнутися.

Щоб не думати про серйозніші речі, Емператрис міркувала про те, що в поспіху вона не звернула увагу на ту білизну, яку одягла, адже вона була зовсім несвіжа, особливо після такої довгої подорожі на автомобілі, крім того було вельми незручно роздягатися перед іншими, раніше було інакше, Бой так ретельно не вдивлявся, хай би яким хтивим він був, до того ж раніше вона завжди з’являлася оголеною, а Крис, Господи, ну й вигляд, яке пузо, не надто велике, але вже звисає над стегнами. На щастя, багато років тому вона наказала прибрати з вестибюлю нахабні очі дзеркала — вона б не витримала зараз дивитися на себе сьогоднішню — голу, куцу, головату, товсту, з обвислими тілесами. Принаймні вона себе не бачила. Бой кілька секунд покружляв довкола подружжя й заволав:

— Опудала! Ви настільки огидні, що це навіть не смішно, мені аж плакати хочеться. Починай призвичаюватися до голизни, Емператрис, тому що тут нічого не трапилося. Ходіть за мною.

Емпратрис щось пробелькотіла.

— Не розумію тебе, Емператрис, говори виразніше. Попереджаю, що це остання розмова, яку ми з тобою матимемо щодо окремих питань. Після цього ми поставимо крапку на тих безсоромностях, які ти вчиняла протягом останніх дванадцяти років.

— Безсоромностях?

— Так, безсоромностях, які вчиняла ти зі своїм чоловіком, із яким ви зрадили ідею мого геніального батька й експлуатували мене… Так, Емператрис, не лякайся, тепер я знаю, що означає мати батька, я знаю, хто мій батько, я знаю, що він задумав, і я знаю, що належатиме мені, коли мій батько помре, так, тепер я знаю, що означає володіти і що означає вмирати… Не лякайся, заспокойся, за п’ять днів за межами дому можна багато чого навчитися. Як я вже сказав, ми поставимо крапку: тут нічого не трапилося. Я змилостивлюся над тобою і не видам тебе моєму батькові. Я б міг це зробити, але не буду, адже це не вписується в мої плани.

Чому вони повернулися до Ринконади? Полетіти у Швейцарію було б так просто, вона ж може спокійно подорожувати з іспанським паспортом свого чоловіка. Беззвучні жебракові слова примусили її повернутися в це пекло.

— Я чекаю на твоє пояснення, Емператрис. Усі ці обличчя, які дивилися на нас у кафе…

— Усі ці обличчя, які дивилися на вас у кафе?

— Звідки ви знаєте?

— Тепер я все знаю. Я маю союзників за межами дому, й вони допомагають мені вчиняти мої задуми, адже тепер я знаю, що таке задуми: мої союзники — це ті, хто страждав зі мною протягом тих п’яти днів, які я провів зовні, ті, хто ототожнював себе зі мною, коли я захотів перетворитися на людину. Вони повідомили моєму