read-books.club » Сучасна проза » Ностромо. Приморське сказання 📚 - Українською

Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ностромо. Приморське сказання" автора Джозеф Конрад. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 123 124 125 ... 145
Перейти на сторінку:
озирнувшись через одне плече, а потім через друге. Цупка шкіра зімкнулась у місці розрізу, і капатас завагався, перш ніж просунути руку крізь довгу шпару і намацати зливки. Ось вони. Один, два, три. Так, чотирьох бракує. Хтось їх витягнув. Чотири зливки. Але хто? Деку? Більше нíкому. Але навіщо? З якою метою? Заради якої проклятої примхи? Хай пояснить. Чотири зливки вивезено на човні, і — кров!

Сонце на лоні розлогої затоки, ясне, не захмарене, незмінне, поринало у воду — поважна і безтривожна містерія самопожертви звершувалась далеко від смертних очей, у безмежно величній тиші та мирі. На чотири зливки менше!.. І кров!

Капатас поволі підвівся.

— Він міг просто порізати собі руку, — пробурмотів він. — Але тоді…

Він сів на м’яку землю, безвольно, ніби прикутий до скарбу, з безнадійною покорою охопивши руками підібгані ноги, мов раб, залишений на варті. Лише раз разом він різко підняв голову: до вух йому долинуло шалене торохкотіння мушкетного вогню, наче сухим горохом хто сипнув на барабан. Прислухавшись, Ностромо за якийсь час сказав півголосом:

— Він уже ніколи не повернеться і не пояснить.

І знову понурив голову.

— Неможливо! — пригнічено пробурмотів він.

Звуки стрілянини стихли. Над узбережжям спалахнула червона заграва великої пожежі в Сулако, заряхтіла на хмарах при вході до затоки, кинула зловісний червонястий відблиск на силуети Трьох Ісабел. Капатас цього не побачив, хоча й підняв голову.

— Ну тоді я не знаю, — чітко промовив він і ще довгі години мовчки дивився перед собою.

Він не міг знати. Та й ніхто не міг. Як можна було припустити, кончина дона Мартіна Деку не стала предметом роздумів ні для кого, крім Ностромо. Якби була відома правда фактів, увесь час поставало б питання — чому. А так версія його смерті на затонулому баркасі не залишала сумнівів щодо причини. Молодий апостол Відокремлення загинув через нещасний випадок, борючись за свою ідею, і його оплакуватимуть у віках. Але правда полягала в тому, що він помер від самотності — ворога, який відомий на цій землі небагатьом і якому здатні протистояти лише найпростодушніші з нас. Блискучий костаґуанеро з паризьких бульварів помер від самотності і браку віри в себе та ближніх.

З якихось певних і поважних причин, які понад людське розуміння, морське птаство цурається Ісабел. Улюблене місце птахів — скеляста голова Асуери, між кам’яних уступів та ущелин якої відлунюють їхні дикі галасливі крики, аж здається, що вони вічно сваряться через легендарний скарб.

Під кінець свого першого дня на Великій Ісабелі Деку, вовтузячись на своєму ложі з кострубатої трави в затінку дерева, сказав собі:

— За цілий день я не побачив жоднісінького птаха.

І за цілий день він не чув жодного звуку, крім свого власного бурмотіння. То був день повної тиші — перший такий у його житті. А ще він ні секунди не спав. Ні за ті безсонні ночі та дні боротьби, планів, розмов, ні за всю останню ніч небезпек та важкої фізичної праці посеред моря він і на мить не годен був стулити очі. А проте від сходу до заходу сонця він лежав, розпростертий на землі, то горілиць, то долілиць.

Він підвівся, потягнувся і поволі спустився до западини, аби заночувати біля срібла. Якщо Ностромо повернеться — а він міг повернутись у будь-який момент, — то передусім зазирне туди, а ніч, звичайно, була б найвідповіднішим часом для того, аби зробити спробу вийти на зв’язок. З глибокою байдужістю Деку згадав, що нічого не їв, відколи залишився сам на острові.

Він провів ніч, не змикаючи очей, а коли розвиднилося, щось із такою самою байдужістю з’їв. Блискучий «Деку-син», зіпсований пестунчик родини, коханий Антонії та сулакський журналіст виявився нездатним впоратися з самим собою наодинці. Самотність, спричинена всього лише зовнішніми обставинами існування, дуже швидко перетворюється на стан душі, в якому немає місця награній іронії та скепсису. Така самотність опановує дух і жене думку у вигнання до цілковитої зневіри. По трьох днях чекання так і не побачивши людського обличчя, Деку упіймав себе на тому, що його обсіли сумніви в реальності його власної особистості. Вона злилася зі світом хмар і води, природних стихій та явищ природи. Лише діючи, ми віднаходимо стійку ілюзію свого існування у світобудові, безпорадною часточкою якої ми є. Деку геть утратив віру в реальність своїх вчинків, минулих і майбутніх. На п’ятий день його охопила безмірна меланхолія. Вирішив не здаватись на милість оцих типів із Сулако, які оточили його, нереальні і страхітливі, немов белькотливі безсоромні привиди. Бачив себе ніби збоку, як він немічно борсається в їхній гущі, а Антонія, велетенська і принадна, мов алегорична статуя, презирливо дивиться на його безвольність.

Перед його зором не з’являлася жодна жива істота, жодна цятка, що могла б виявитись далеким вітрилом. І, наче щоб утекти від цієї самотності, він з головою поринув у меланхолію. Розпливчасте усвідомлення того, що він пустив своє життя в хибному керунку, змарнував його на пориви, пам’ять про які залишила йому гіркоту, стало першим моральним почуттям на шляху його змужніння. Але водночас він не відчував каяття. Про що йому шкодувати? Він не визнавав жодної іншої чесноти, крім інтелекту, і перетворив свої пристрасті на обов’язки. І ця безмежна непорушна самотність зневіреного чекання легко поглинула і його інтелект, і його пристрасть. Безсоння геть ослабило його волю, бо за сім днів він не проспав і сімох годин. Його смуток був смутком скептичного духу. Він бачив усесвіт як низку незбагненних óбразів. Ностромо загинув. Усе зазнало ганебної поразки. Він більше не насмілювався думати про Антонію. Вона не вижила. А якщо й вижила, то він не зможе з’явитись їй на очі. І всі зусилля, схоже, були даремні.

На десятий день, після ночі, за яку він ні разу навіть не задрімав (йому спало на думку, що Антонія, мабуть, просто не могла полюбити настільки невловиму істоту, як він), самотність уявилась йому великою порожнечею, а тиша, яка панувала в затоці, — тонкою туго натягнутою мотузкою, на якій він висів, прив’язаний за обидві руки, без страху, без подиву, без жоднісінької емоції. Лише надвечір, коли прохолода принесла хоч якусь полегшу, йому захотілося, аби ця мотузка луснула. Уявляв, як вона рветься зі звуком пострілу — різким гучним тріском. І це буде його кінець. Він думав про цю можливість з утіхою, бо ж боявся безсонних ночей, тієї нерозривної тиші в образі мотузки, на якій він підвішаний за обидві руки і яка вібрувала від беззмістовних фраз, без кінця

1 ... 123 124 125 ... 145
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностромо. Приморське сказання"