Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що таке? — дивувалася дівчина. — Наче вимерли.
— Тсс… Цить! Хтось-таки є.
В просторій сферичній залі біля стіни стояв середній на зріст хлопець, одягнений в зеленкуваті штанці вище колін і блакитну безрукавку. Він мав кучеряве ясно-фіолетове волосся і матово-бліде обличчя з рожевими вустами. Хлопець тримав у руках тонку трубочку, з неї пирскала цівка барвистого туману, лягала на стіну розмаїтими кольорами. Він, певно, творив картину. Вже видно було імлисту далину, велике світило, химерні дерева, літальні апарати в просторі.
— Молоденький, — шепнула Ліна. — Такий, як ми.
— Легше буде познайомитись, — додав хлопець.
— Глянь, яке в нього волосся. Наче пофарбоване.
— Та ні. То таке природне.
Славко кашлянув. Хлопець озирнувся, здригнувся. Потім на його обличчі позначився легкий подив, він вітально підняв руку.
— Я гадаю, що господарі прийшли, — почувся в просторі мелодійний голос.
— А ти — не господар? — все ще хвилюючись, запитав Славко.
— Ні. Я з Сонячної Спілки. Третій сектор. Я втік.
— Як утік? — здивувалася Ліна. — Від кого?
— Наші вивчали історію минулих віків. А мені стало сумно. Тоді я створив свого двійника — біокібера. Хай він послухає. А сам втік. І вирішив зробити оцим господарям подарунок — картину. Вам подобається?
— Здорово! — похвалив Славко. — А вони просили тебе?
— Та ні. Я сам. Хочеться зробити приємне людям…
— Він добрий хлопчина, — прошепотіла Ліна. — Може, й нам у пригоді стане?
— Заждіть, заждіть, — зацікавився хлопець. — А хто ви такі? Чи не з іншої планети?
— Вгадав, — зрадів Славко. — Ходимо, ходимо — ніхто не допоможе. Так ми сюди, думаємо: хтось стрінеться, розкаже, що і як і що нам робити!..
— А звідки ви? — здивувався хлопець. — Де ваш корабель? Де старші космонавти?
— Ми з Землі.
— Як з Землі? — збентежився хлопець. — Там ще нема потужних космольотів. Як же ви…
— А ми — на вашому кораблі, — пояснив Славко. — Були в горах. Бачимо — срібний диск, такий круглий. Вийшов робот, кудись поскакав. А ми — в люк. Корабель і полетів. Побули на Марсі, а звідти — сюди. А корабель десь полетів, ми й залишилися самі по собі…
— Ой, здорово! — затанцював хлопець довкола шукачів. — Ой, які ви молодці! Оце так мужність — летіти в чужі світи на інопланетному кораблі! Як це ви додумалися, як зважилися?
— У нас — мрія, — щасливо усміхаючись, сказала Ліна. — Якби не мрія — ми б не полетіли.
— Яка мрія? — поцікавився хлопець.
— Казкова.
— Розкажіть мені.
— Славку, розкажи йому все.
— А ти допоможеш нам? — запитав Славко.
— Все, що зможу, — скрикнув хлопець. — Клянуся Сонцем, що зроблю все! Ось моє серце — воно ваше! Ім’я моє— Рон.
Шукачі назвали свої імена, Рон усміхнувся приязно, поплескав по плечу Славка, лагідно торкнувся долонею плеча Ліни. Підморгнув — зовсім так, як це роблять земні хлопці. Потім на мить замислився, на його високому чолі прокотилася хмаринка задуми.
— Ви, мабуть, їсти хочете?
— Як вовки, — проковтнувши слину, сказав Славко.
— Які вовки? — не зрозумів Рон.
— А наші, земні вовки. Хижаки такі є…
Хлопець весело засміявся, поблискуючи ясно-фіолетовими очима. Потім метнувся до стіни, щось натиснув. Відчинилася ніша. Рон дістав з неї два червонобокі плоди, подав новим друзям. Ліна одразу гризнула прозору шкурину. Бризнув пахучий сік. Солодка рідина потекла до рота.
— Ой, як смачно! — видихнула вона. — Аж у голові паморочиться!
Плоди сподобалися й Славкові. Від них прояснилася свідомість, щезла втома, в тілі попливла хвиля бадьорості. Рон відчинив ще одну нішу, приніс два райдужні костюмчики, подав їх мандрівникам. Вони взяли, дивуючись.
— Нащо це?
— На згадку про Ра, — пояснив хлопець. — Одягнете. Не горять у вогні, не пропускають холоду. А свої залишите мені. Для музею.
— Таке дрантя — у музей? — скептично запитав Славко.
— Аякже. Вбрання дітей Землі! — захоплено мовив Рон. — Та це буде найкращий експонат нашого музею.
За кілька хвилин Славко й Ліна набули святкового вигляду. Нове вбрання підкреслювало стрункість юних тіл, було зручне й прохолодне. Рон милувався новими друзями, ходив довкола, вдоволено торкався пальцями їхніх плечей і рук.
— А тепер — говори, — попросив він Славка. — Розкажи про вашу мрію.
Славко, хвилюючись і збиваючись, розповів про все, починаючи з появи двох болідів над селом і кінчаючи прощанням з Нанті. Сказав про дивний заповіт чудо-цвіту, про якусь трагедію Планети Квітів, яка гине і якій треба допомогти. В чому та трагедія, і чим допомогти — невідомо. Шлях казки повинен привести до розгадки…
Очі Рона темніли, сповнювалися глибокою серйозністю. Він уже не здавався веселим хлопчиськом, а мудрим і навіть суворим чоловіком. Розповідь Славка вразила його, схвилювала до глибини душі. Він схопився з крісла, в якому сидів, слухаючи оповідь, підійшов до Славка, обняв його.
— Я готовий померти, аби допомогти вам, мої друзі. Що ж ми зробимо? Планета Квітів… В дитинстві я чув казки про неї. Треба запитати в Просторового Інформатора. Ходімо.
— В кого ти запитаєш? — не второпав Славко.
— Побачиш сам. Це недалеко.
Вони вийшли з будиночка. Рон підійшов до сріблистого дерева, прихилив до себе віть з рожевою квіткою. Тремтливі пелюстки її розгорнулися віялом, замиготіли веселими переливами.
— Кохана квітко, — приязно сказав Рон. — Зв’яжися з простором. Канал Всепланетного Інформатора…
— Коханий друже, — срібнодзвінно відповіла квітка. — Готово! Я жду запитань.
— Він розмовляє з квіткою, — шепнула Ліна. — Чудо!
— Тихо, — поклавши пальця до вуст, прошепотів Славко. — Не заважай!
— Що скаже Просторова Пам’ять про Планету Квітів? — запитав Рон. — Чи є
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.