Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

Очікувати довелося всього двадцять чотири години, але якими довгими вони здалися Василеві! Він занепокоєно думав: а що коли Маріньє відмовиться? Одного разу він уже відмовив — там, у Франції… Невже життя нічого не навчило його?..

Щоб не гаяти часу, Василь розшукав есесівця.

— Які ж ми з вами друзі, пане Лемке? Приїхали в Женеву і навіть не показуєтесь!..

— Я дуже заклопотаний — охороняю дорогоцінне життя цілої юрби начальників, — виправдовувався оберштурмбанфюрер. — До того ж не маю сумніву, що за мною стежать — хто, хто, а я добре знаю наші порядки!.. Ходити до вас без особливої потреби нема рації, — почнуться запитання, здогади, припущення…

— Любий Лемке, чи не скажете мені, чого приїхали сюди начальники, яких ви охороняєте?

— Містере Кочеку, я певен, що ви знаєте це не гірш за мене!

— Хочу, щоб ви підтвердили…

— Будь ласка, підтверджую: вони приїхали сюди, щоб вести переговори з американцями. Наші керівники нарешті зрозуміли, що йдуть до катастрофи, і єдиний вихід із становища, яке створилося, — укласти мир із Заходом, щоб усією силою навалитися на росіян. Якщо не перемогти, то хоча б зупинити їх і не пускати до себе…

— Бачу, ви стали великим стратегом, Лемке! — Василь усміхнувся.

— Мимоволі станеш, коли навколо самі тільки твердолобі дурні!

— Чи будете ви на переговорах?

— Ні, звичайно. Мене далі фойє готелю «Савой» не пустять.

— Зробіть мені дружню послугу — назвіть прізвища і звання генералів, які беруть участь у переговорах.

Лемке довго мовчав, потім махнув рукою і назвав п'ятьох німецьких генералів.

Давши Лемке в нагороду пляшку рому і три блоки сигарет, Василь попрощався.

Подзвонив Маріньє і знову призначив побачення на набережній, біля човнової станції.

Маріньє був схвильований — Василь зрозумів це з перших його слів, як тільки вони сіли в човен і відчалили од берега.

— Я не спав цілу ніч, — почав француз. — Усе міркував про вашу пропозицію… Не знаю чому, але я надумав допомогти вам. У всій цій історії для мене є одне виправдання: американці справді діють нечесно, збираючись зраджувати своїх союзників. Сподіваюсь, нащадки не засудять мій вчинок і не визнають мене зрадником.

— Гадаю, що всі чесні люди віддадуть вам належне, — сказав Василь.

Вони умовилися, що Маріньє робитиме короткі нотатки про хід переговорів, а Василь придумає, як забирати їх, бо часто появлятися на вулицях чи в ресторані Маріньє не міг, щоб не викликати в американців підозри.

Василь і Стамбулов довго сушили голову над тим, як забрати нотатки в Маріньє. Вирішили, що найкраще, коли Маріньє робитиме нотатки на цигарковому папері, потім, поклавши його у порожню коробку з-під сигарет, в умовлений час, прогулюючись, кине їх за рогом готелю у ящик для сміття. Через деякий час своя людина дістане звідти коробку.

— Але для цього треба мати свого сміттяра, — сказав Стамбулов.

— Подумаємо і про свого сміттяра!..

Василь згадав тутешнього антифашиста Дікмана, про якого говорив йому колись «батько», і подався до нього. Дікман був повновидий, червонощокий, із гладко причесаним волоссям чолов'яга середнього віку. Він працював у конторі туристської фірми.

— Ну що ж, доведеться вам допомогти, — промовив Дікман, вислухавши Василя. — Ми знайдемо надійного чоловіка, одягнемо його у форму сміттяра і у визначений час він підкотить ручного візка до того ящика, який ви покажете…

Стамбулов дізнався, що ящики для сміття спорожняють тричі на день: о сьомій годині ранку, о третій годині дня і о дев'ятій годині вечора. Дікман, зустрівшись із Василем вдруге, повідомив його, що людину на роль сміттяра знайдено. Форма й візок теж є. Уранці вони зробили пробу. Все обійшлося добре.

Маріньє записував під час переговорів найважливіше, а рано-вранці, поклавши свої нотатки в порожню коробку з-під сигарет, кидав їх в ящик для сміття. Трохи пізніше нотатки потрапляли до Василя. Переклавши їх на російську мову, Василь шифрував текст, а вночі Стамбулов передавав шифровку через свого знайомого радіоаматора умовленим шифром до Москви.

У Москві знали про зміст усіх переговорів містера Даллеса з німецькими генералами…

… Весна 1945 року. Небувала війна, кривава, виснажлива, закінчувалася. Радянські війська вели бої на землі фашистської Німеччини. Надходив час розплати…

Колись залізне здоров'я Василя почало підупадати. Давалися взнаки роки напруженої, сповненої небезпеки роботи. Йому паморочилось у голові, мучили неміч, безсоння. Ліза наполягала, щоб він хоч трохи відпочив. Василь довго відмовлявся, але здоров'я його щодень гіршало, і він змушений був попросити в компанії відпустку. Він і Ліза поїхали у Швейцарські Альпи, сподіваючись, що чисте гірське повітря допоможе Василеві краще за всякі ліки, лікарів та санаторії.

Одного разу, повернувшись з тривалої лижної прогулянки і добре поснідавши, вони сиділи біля вікна вітальні маленького пансіону, в якому зупинилися. Яскрів на сонці незайманий сніг, до маленького, загубленого в горах села вели лижні сліди. Довкола тиша — жодного звуку, немов усе на світі стихло, завмерло, і немає в ньому ні гуркоту гармат, ні крові, ні смерті, ні згарищ… Ліза неголосно сказала:

— Наші бійці підходять до Берліна, а ми сидимо тут, тішимося відпочинком… Господи, усе б віддала, щоб бути з ними, з ними ввійти до Берліна… Простувати по знайомих вулицях і бути собою, а не якоюсь місіс Кочек. Уголос думати, що справедливість перемогла… Знаєш, Василю, часом мене мучить сором: я не можу не думати, що всі ці роки я сиділа в тилу, а люди воювали по-справжньому…

Василь похмурнів, мовчав, щоб не сказати чогось надто різко, потім промовив:

— «Від тебе, друже мій, я не сподівався такого почути! Хіба ми з тобою не на самому передньому краї боротьби? Невже тобі треба пояснювати, що коли наші бійці підступили до стін Берліна, то в цьому є і наша з тобою частка.

— І все-таки…

— Ніяких «усе-таки»! Ми скоро повернемося додому, повернемося, високо