Читати книгу - "Святослав"

Василік повторив, що хотів би, аби князь покликав його швидше, а потім несміливо поцікавився, чи не могли б мужі залишити біля хеландій свою сторожу. Мужі сказали, що сторожу вони залишать і просять василіка не турбуватись, – Київ добрий город, тут раді кожному гостеві і нікого не скривдять. З тим вони й пішли, а сторожа лишилась біля хеландій.

На Дніпрі покотив туман, вітер, як здавалося василіку, таємничо й погрозливо свистів у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлі багряного неба височіла оточена стінами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь. Василік, здригаючись від холоду, постояв на настилі лодії й поліз у своє затишне кубло. Знаючи церемоніал візантійського двору, за яким імператори, раніше ніж прийняти посла, неодмінно його затримували, він міркував: чи довго київський князь змусить його стояти на цій холодній річці?..

Проте київський князь не примусив василіка з Константинополя без діла стояти на Почайні. Наступного ранку, тільки почало світати над Дніпром, до грецьких хеландій прийшли тіуни. Вони одразу кінчили справу з купцями, взяли устав і повели їх на торг. Разом з ними – і вже до василіка – прийшли й ті мужі, що були тут минулого вечора; вони сказали василіку, що князь Святослав знає вже про посла імператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.

Нашвидку прибравшись у найкращий свій одяг – довге, чорного оксамиту платно, – взувши зелені черевики, почепивши на голову клобук, василік імператора звелів рабам брати дари. Потім слідом за мужами, у пасмугах рожевого проміння, що котилось із-за Дніпра, він пройшов глибоким Боричевим узвозом, через міст і ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.

Крокуючи цим шляхом і часто зупиняючись, щоб передихнути, василік пильно примічав усе, що бачив, і порівнював з тим, до чого звик у Константинополі. Тут, у Києві, не було, як там, високих стін і кам’яних споруд, багатьох вулиць і площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василік, – глибокий Боричів узвіз, де проходив єдиний від Дніпра шлях на Гору, старі дерев’яні стіни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рів міст, город на Горі з теремами й клітями, гридниці, навкруги яких василік побачив багато воїв, требище, де перед Перуном, що дивився золотими очима на Дніпро, палахкотів вогонь і творилась вранішня жертва, – все це примусило василіка здивуватись і здригнутись: високо сидять київські князі, нелегко до них доступитись!

У Золотій палаті, куди через сіни й Людну палату завели василіка, все також було суворим і таємничим. Тут горіло багато світильників, відблиски яких грали на позолоченій і срібній зброї, попід стінами на лавах сиділи поважні, бородаті, одягнені в темні вбрання люди, на помості в кінці палати василік побачив князя Святослава.

Василік пішов уперед, низько вклонився князеві й через товмачів сказав:

– Вірний у бозі імператор Східної Римської імперії Никифор послав мене, патрикія Калокіра, з дарами і грамотою своєю до тебе, княже Русі, щоб ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всі літа…

До палати зайшли раби, що крокували слідом за василіком, і поклали перед київським князем дари – коштовні паволоки, узороччя, позолочений щит і меч.

– Грамоту я приймаю, – з посмішкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, – і за дари дякую… Передай, патрикію Калокіре, імператорові ромеїв, що князі руські, боярство і всі люди руські бережуть любов, сущу межи нами, і да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.

Після того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозі, як почуває він себе нині, запрошував бути в Києві-городі скільки охота, а тіунам своїм одразу ж велів давати василікові, сторожі його й рабам на хеландії повний покорм і всілякі меди з своїх клітей.

Низько вклоняючись, патрикій Калокір щиро дякував київському князеві, боярам і руським людям за добрі побажання, за покорм і меди, сам побажав йому, родині і усім боярам, які сиділи в Золотій палаті й були скрізь по Русі, доброго здоров’я й щастя на многі літа…

Звичайно, це було не все, що хотів і мав сказати василік. Прощаючись, він сам висловив надію, що князь Святослав знайде час і нагоду ще раз з ним поговорити.

Князь Святослав розумів посла Візантії. Всі вони – оці василіки – улесливі, хитрі люди. Що ж, вони ще зустрінуться з василіком. Може, Калокір пообідає нині разом з князями?

Але і під час обіду василік Калокір не сказав князеві Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обіді було багато людей – сам князь Святослав, брат його Уліб, мати Ольга, три сини – Володимир, Ярополк, Олег, – чимало воєвод, бояр, різних мужів. Кожен із них щось запитував у посла, кожному той мусив відповідати, – так у бесіді та між розмовами й минав обід.

Василік Калокір, може, не зміг говорити ще й тому, бо цікавився, що подають і як їдять тут, у стравниці князів Русі. Адже в Константинополі в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором – кому грецькі горіхи, а кому шкаралупина…

Зовсім не те побачив Калокір у стравниці руських князів. Подавала страви молода ще, вродлива