Читати книгу - "Нічний цирк"

— Мені не потрібна перемога, — вигукує хлопець. — Мені потрібна ти. Господи, Селіє, як ти цього не розумієш?

Дівчина не відповідає, але на її щоках з’являються сльози, яких вона не витирає.

— Як ти можеш думати, наче я не кохаю тебе? — питає Марко. — Селіє, ти єдине, що має для мене значення. Не знаю, хто намагається переконати тебе, що це не так, але ти мусиш вірити мені, прошу.

Дівчина лише зводить на нього повні сліз очі й уперше від початку розмови зустрічається з хлопцем поглядом.

— Саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе, — тихо додає Марко.

За мить вони стоять по різні боки невеличкої круглої кімнати, стіни якої пофарбовані темно-синьою барвою й поцятковані зірками. Навколо підлоги, укритої подушками кольору дорогоцінного каміння, тягнеться підвищення. Зі стелі звисає мерехтлива люстра.

— Ти заворожила мене з першого погляду, — розповідає хлопець, — але саме тоді я зрозумів, що кохаю тебе.

Кімната навколо них знову змінюється й перетворюється на простору й порожню бальну залу. Крізь вікна всередину ллється місячне сяйво.

— А тоді зрозуміла я, — шепоче Селія, і слова луною ширяться навколо.

Марко підходить ближче і, висушивши поцілунками сльози, торкається вустами дівочих уст. Поки триває поцілунок, вогнище на площі спалахує яскравіше, акробати, закрутившись у повітрі, сяють у променях світла. Цирк сипле іскрами, засліплюючи глядачів. А потім Селія рвучко відхиляється, і невинний зв’язок уривається.

— Вибач, — каже вона.

— Благаю, — просить Марко, відмовляючись відпустити її та міцно вчепившись пальцями в мереживо сукні. — Благаю, не залишай мене.

— Занадто пізно, — каже Селія. — Занадто пізно було вже тоді, коли я приїхала до Лондона, щоб перетворити твій записник на голуба, занадто багато людей уже було втягнуто до гри. Кожен наш учинок впливає на всіх цих відвідувачів, на кожного, хто проходить крізь ворота. На сотні, якщо не тисячі людей. Усі вони — лише мухи в павутинні, котре натягнулося, коли мені було шість років. Я й кроку не можу ступити через страх знову втратити когось.

Дівчина підводить погляд і здіймає руку, щоб погладити Марко по щоці.

— Зробиш для мене дещо? — питає вона.

— Усе що завгодно, — запевняє хлопець.

— Не повертайся сюди, — просить Селія, і голос зривається.

Перш ніж Марко вдається заперечити, вона зникає, так само просто й вишукано, як наприкінці свого виступу. Мереживна сукня тане в його руках. Там, де секунду тому стояла Селія, залишається лише аромат її парфумів.

Марко залишається сам у порожньому наметі, де немає нічого, крім стільців, вишикуваних двома колами, і дверей, що просять його піти.

Виходячи, він виймає з кишені гральну карту й залишає її на стільці.

Вересень 1902

Селія Бовн сидить за столом, заховавшись за стосами книжок. У бібліотеці вже давно бракує місця, та замість того, аби збільшити кімнату, чарівниця дозволила книжкам зростися з нею й перетворитися на частину інтер’єру. Кілька стосів правлять за столи, інші, перев’язані, звисають зі стелі разом із чималими золотими клітками, у яких сидить кілька живих білих голубів.

У іншій круглій клітці, що швидше стоїть на столі, аніж звисає зі стелі, причаївся вигадливий годинник. Розмірено цокаючи, він відміряє не лише пообідні години, а й рух небесних тіл.

Обіч повного зібрання творів Шекспіра без клітки спить великий чорний ворон.

У центрі кімнати, навколо стола, у свічниках горять свічки — по три різної довжини в кожному. На самому столі видно горнятко з чаєм, що вже потрохи вистигає, напіврозпущений шарф, частину якого змотано в клубок багряної шерсті, фотографію покійного годинникаря в рамці, самотню гральну карту, давно розлучену з рештою колоди, і розгорнуту книгу, помережану знаками, символами і вклеєними клаптиками паперу з підписами.

Селія сидить із записником і ручкою, силуючись розгадати шифр до книги.

Вона намагається міркувати так, як, на її думку, міркував Марко, коли робив записи в книзі. Уявляє, як він укриває дорогим чорнилом сторінки, вимальовує на кожній сторінці хитросплетіння гілок.

Дівчина перечитує кожен підпис, перевіряє, чи надійно закріплено пасма волосся, ретельно роздивляється кожен знак.

Вона провела за цим заняттям так багато часу, що могла б відтворити книжку з пам’яті, але досі не може похвалитися, що зрозуміла, як усе це працює.

Ворон прокидається й кряче кудись у темряву.

— Ти дратуєш Хуґіна, — зауважує Селія, не підводячи погляду.