Читати книгу - "Вершник без голови"

— І коли ж це буде?

— Як тільки він повернеться до тями й зможе розуміти, що стоїть перед судом.

— Так можна чекати не один тиждень.

— А може, й усього два-три дні чи навіть тільки до завтра. Нічого страшного в нього немає, ото тільки в голові каламутиться, а це, мабуть, не від тілесних ушкоджень, а від якогось великого душевного струсу. Він може прийти до тями за один день. А як я чув, «регулятори» вимагають судити його одразу ж, тільки-но в нього трохи проясніє розум. Вони не хочуть чекати, поки він зовсім одужає.

— Сподіваюся, він зможе сказати щось таке, що зніме з нього всі підозри, — мовив Генкок.

— Дуже сумніваюся, — озвався Кросмен, недовірливо хитнувши головою. — А втім, побачимо.

— А я певен цього, — сказав Слоумен і, трохи помовчавши, додав: — Справді, побачимо. — Та в голосі його звучала не так упевненість, як надія.

Розділ LXIX

ТАЄМНИЦЯ І СКОРБОТА

Гасієнда Каса-дель-Корво поринула в скорботу. Над сім'єю Вудлі Пойндекстера витає похмура таємниця.

Хоч їх тепер усього троє, вони бачаться далеко не так часто, як раніш, і тримаються скуто, наче їх гнітить якась глибоко прихована причина. Зустрічаються тільки за столом у їдальні, розмовляють лише тоді, коли без цього не обійтися.

Здавалося б, неважко пояснити і смуток, що панує в домі, і їхню похмуру мовчанку. Смерть єдиного сина і єдиного брата, в якій уже ніхто не сумнівається, смерть несподівана і досі не з'ясована, тяжко вразила й батька, й дочку. Вона ж таки могла накласти й темну тінь на обличчя двоюрідного брата.

Але за всім тим криється щось іще. Кожен з них при інших мовби замикається в собі, навіть у ті рідкісні хвилини, коли неминуче заходить мова про сімейне лихо. Схоже на те, що, крім спільного горя, в кожного є свій таємний біль, яким вони не діляться й не можуть поділитись одне з одним.

Сам плантатор, ще донедавна такий гордий, тепер не виходить з дому й цілими днями бродить по кімнатах чи міряє кроками довгий коридор, зігнувшись під тягарем лиха, що зломило його гордість і хтозна, чи не розіб'є й серця. Та навіть страшним батьківським горем важко пояснити ті ледь чутні прокльони, що час від часу зі стогоном зриваються з його уст.

Колхаун, як і раніше, щодня десь їздить і з'являється вдома тільки тоді, коли час сідати до столу чи лягати спати, — та й то не завжди. Одного разу його не було цілий день і трохи не цілу ніч. Ніхто не знає, де він був, і ніхто не має права про це спитати.

Луїза здебільшого сидить сама в своїй кімнаті, але часом піднімається на асотею і стоїть там, поринувши в мовчазні думи. Там, ближче до неба, вона шукає розради від нещасть, що спостигли її на землі: від туги за втраченим любим братом, страху за коханого, якому також загрожує смерть, а може, й від згадок про лихий поголос, пов'язаний з її ім'ям.

Найдужче тривожить Луїзу доля Моріса Джеральда. Горе, якого завдала їй смерть брата, дуже гірке на початку, тепер потроху вщухає. Що ж до людських пересудів, то вони мало непокоять її.

Та отой найтяжчий її біль — страх за коханого — щодень дужче крав Луїзине серце.

Вона знає, що Моріса Джеральда замкнено на гауптвахті — за міцними стінами військової в'язниці. Але не це причина її тривоги. Навпаки, вона боїться, що ті стіни можуть виявитись не досить надійними.

І вона таки має підстави тривожитись. Із селища до неї доходять лиховісні чутки. Там точаться розмови про новий суд Лінча, який правитиме вже не Сеіщ Менлі зі своїми «регуляторами», а ватага справжніх горлорізів, що їх завжди можна назбирати в околицях будь-якого прикордонного селища, а надто Поблизу військового форту.

Декого в селищі ці розмови чимало дивують. Розважливі люди не бачать причини, чому в'язень знову має стати не перед законним судом, а перед судом Лінча. Факти, що випливли на світ останніми днями, не дають до цього підстав. У кожному разі, вони ніякою мірою не підкріплюють звинувачення.

Якщо ті четверо вершників, яких бачили в прерії, були не індіанці, — що неспростовно доводять знайдені в дуплі речі, — то це аж ніяк не означав, що вони непричетні до смерті Генрі Пойндекстера. До того ж, не виявлено ніякого зв'язку між ними й мустангером — не більше, ніж коли б вони були справжніми команчами.

Звідки ж ця нова хвиля ненависті до в'язня? U усьому цьому є щось дивне, чого ніхто не може збагнути.

Лише декілька людей знають чи підозрюють приховану причину. Їх зовсім мало — власне, всього троє.

Двоє з них — Зеб Стамп і Луїза Пойндекстер, третій — Кассій Колхаун.

Старий мисливець з властивою йому спостережливістю помітив, що Мігель Діас та його приятелі-мексиканці, злигавшись із десятком таких самих, як і вони, негідників з місцевої «білої потолочі», підозріло заворушились і весь час никають по селищу. Придивившись пильніше, він простежив, звідки все воно йде, і з'ясувалося, що їх настановляє колишній капітан волонтерів Кассій Колхаун.

Зеб розповів про своє відкриття молодій креолці, і вона одразу зрозуміла, в чому річ. Оце ж бо й не дав їй тепер ні хвилини спокою. З тривогою чекає вона нових звісток із селища, сторожко видивляєтеся на дорогу, що веде з форту до Каса-дель-Корво, так наче хтось має принести їй звідти чи то смертний вирок чи надію на життя.

Сама вона показатися біля в'язниці не наважується На дверях там стоїть варта, а навколо юрмляться Цікаві нероби, що в усіх країнах знаходять якусь хворобливу втіху в тому, щоб якнайближче доступитися до небезпечних злочинців. А тут їхня цікавість підігрівається й ще однією незвичайною обставиною: злочинець не при своєму розумі чи принаймні на якийсь час утратив глузд. Отож двері гауптвахти о будь-якій годині дня обложені юрбою, що, не зважаючи на застереження вартових, жадібно прислухається до безтямної маячні в'язня. Така жінка, як Луїза Пойндекстер, не змогла б пройти крізь ту юрбу, не наразившись на десятки цікавих поглядів, і з'явитися там було б надто ризиковано для її репутації.

Якби молода креолка була сама собі господиня, це, може, й не спинило б її. Але за нею пильно стежить, батько, що вже й так дещо підозрює; та й ще один родич не менш ревно оберігає її честь