Читати книгу - "Вершник без голови"

З особливою цікавістю й дуже докладно обговорювали в селищі дивовижні події, що сталися на березі Аламо: арешт хворого мустангера просто на ліжку в його хакале, рішення повісити його, втручання Луїзи Пойндекстер, відстрочення суду завдяки сміливому заступництву Зеба Стампа. Кожна з цих подій давала багату поживу для пересудів і всіляких припущень, але ніщо не збуджувало таких гострих суперечок, як питання про те, чи винен мустангер у смерті Генрі Пойндекстера.

— Убивство, — сказав поміркований капітан Слоумен, — це злочин, на який Моріс-мустангер, по-моєму, просто не здатний. Мені здається, я знаю його досить добре, щоб твердити це з певністю.

— Але ж погодьтеся, — заперечив йому Кросмен, — що все свідчить проти нього. Докази, я б сказав, майже неспростовні.

Кросмен ніколи не почував приязні до молодого ірландця. Він забрав собі в голову, ніби одного разу інтендантова небога, визнана красуня форту, надто прихильно поглянула на того безрідного шукача пригод.

— Я аж ніяк не вважаю їх неспростовними, — відказав Слоумен.

— Немає сумніву, що молодий Пойндекстер мертвий і що його вбито. Так вважають усі. То хто ж би ще міг убити хлопця? Його двоюрідний брат присягається, що чув сварку між ним і Джеральдом.

— Той двоюрідний брат присягнеться в чому завгодно, коли це буде йому на руку, — втрутився до розмови драгун Генкок. — До того ж він сам мав сутичку з му-стангером, і його свідченням навряд чи можна довіряти, хіба не так?

— Справді, між ними була сварка, — заперечив піхотний капітан, — але що з того? Це ще зовсім не означає, що тут ідеться про вбивство.

— Тобто ви хочете сказати, що мустангер міг убити

Пойндекстера в чесному поєдинку?

— Щось таке цілком можливе й навіть імовірне.

Я дуже схильний так вважати.

— Але чого вони не поділили? — спитав Генкок.

Я чув, що молодий Пойндекстер був у добрих стосунках з мустангером, хоч той і зітнувся з Колхауном. Через що ж вони могли посваритися?

— Дивне запитання, як на вас, лейтенанте Генкоку! — з притиском відказав Слоумен. — Неначе чоловіки сваряться через щось інше, окрім…

— Окрім жінки! — із сміхом підхопив драгун. — Але через яку жінку, хотів би я знати? Не може ж бути, щоб через сестру Пойндекстера!

— Хто знає, — мовив Слоумен, знизуючи плечима.

— Дурниці! — вигукнув Кросмен. — Щоб ловець коней наважився мріяти про міс Пойндекстер! Неймовірно!

— Який ви затятий аристократ, Кросмене! Чи ви не знаєте, що кохання демократичне самою своєю природою і сміється з ваших умоглядних вигадок про станові відмінності. А втім, я й не кажу, що тут ми маємо саме це. Міс Пойндекстер — не одна жінка, що могла спричинитися до їхньої сварки. В околиці є й інші дами, цілком гідні того, не кажучи вже про красунь нашого форту. То чом би…

— Капітане Слоумене! — роздратовано перебив його Кросмен. — Мушу сказати, що вам, людині розумній і поміркованій, просто не личать такі легковажні балачки. Дами нашого гарнізону не подякували б вам за ці неподобні вислови.

— Які це неподобні вислови, сер?

— Невже ви гадаєте, що хоч одна з них опустилася б до розмови з суб'єктом, якого ви назвали?

— З котрим? Я назвав двох.

— Ви добре мене розумієте, Слоумене, як і я вас. Наші дами, безперечно, будуть дуже потішені тим, що їхні імена пов'язують з ім'ям безрідного пройдисвіта і конокрада, якого запідозрено в убивстві!

— Нехай Моріса-мустангера й підозрюють в убивстві, але він не пройдисвіт і не конокрад. Що ж до того, чи захотіли б наші дами розмовляти з ним, то тут ви помиляєтесь, містере Кросмене, як і багато в чому іншому. Я знаю молодого ірландця краще, ніж ви, і можу твердити, що своєю вихованістю він не поступиться перед жодним із нас. І нашим прекрасним дамам нема чого боятися знайомства з ним, і коли вже ви про це заговорили, то дозволю собі зауважити, що вони — принаймні декотрі з них — навряд чи й побоялися б цього. Просто їм ніколи не траплялося такої нагоди. Як я не раз спостерігав, Моріс Джеральд завжди поводився, як справжній джентльмен, і в присутності дам тримався напрочуд скромно, знаючи своє місце. Та й не думаю, що його цікавить хоч одна з них.

— Он як! Це просто щастя для того, хто міг би опинитися в ролі його суперника!

— Можливо, що й так, — спокійно відказав піхотний капітан.

— А хто знає…- озвався Генкок, умисне звертаючи дражливу розмову на інше. — А хто знає, чи не була причиною сварки, якщо вони справді посварились, ота хвалена сеньйорита, про яку так багато говорять? Хоч я сам її не бачив, але судячи з усього, то така, що через неї цілком могли б зчепитися двоє чоловіків.

— Усе може бути… — поволі мовив Кросмен, зрадівши на думку про те, що вродливий ірландець накидає оком не на інтендантову племінницю, а на іншу жінку.

— його замкнули, на гауптвахті, — сказав Генкок, який щойно дізнався про це, бо наведена вище розмова відбувалася одразу ж після їхнього повернення з походу проти команчів.- 3 ним і отой його чудний слуга. Але що цікаво: майор наказав подвоїти варту! Що це може означати, каштане Слоумене? Ви ж добре знаєте мустангера. Невже бояться, що він спробує втекти?

— Навряд, — відповів капітан. — А надто як зважити, що він і не тямить, де він є. Я оце заходив на гауптвахту поглянути на нього. Йому геть потьмарився розум, і він не впізнав би й власного обличчя в дзеркалі.

— Потьмарився розум? Як це? — спитав Генкок, а за ним і інші офіцери, які ще не знали всіх подробиць арешту мустангера.

— Він лежить у гарячці й марить.

— То через це й подвоїли варту? Дуже дивно. Чи не потьмарилось у голові і в майора?

— Чи, може, це порада, чи то пак наказ, пані ма-йорової? Ха-ха-ха!

— Ні, серйозно, що це означає? Невже старий і справді боїться, що мустангер може втекти з гауптвахти?

— Та ні, не думаю. Він боїться скоріше, щоб туди не забрався хтось інший.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що Морісові-мустангеру безпечніше бути в ув'язненні, ніж на волі. В селищі з'явилися якісь темні типи, і йдуть розмови про новий суд Лінча. Чи то «регулятори» самі шкодують, що погодилися на відстрочку, чи то хтось дуже старається відповідно настроїти місцевий люд. Мустангерові пощастило, що за нього заступився старий мисливець і що ми вчасно повернулись. Ще день — і ми навряд чи