Читати книгу - "Сонячна машина"

А Азiя хижо, радiсно потирає руки. А Нью-Йорк веде якiсь сеператнi переговори з Калькуттою. А в Гамбурзi юрба рознесла будинок полiцiї, вимагаючи видачi арештованої майстернi Сонячної машини.

Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присягається сепаратно оповiстити вiйну Союзовi Схiдних Держав, коли Лондон буде далi затягати вирiшення цього питання.

Об'єднаний Банк нервується. Щодня засiдання. Бiржа — як у пропасницi. Штiфель на кожному засiданнi вимагає або розiгнати парламент, або вiн повинен ухвалити оповiщення вiйни Це вб'є Сонячну машину. Вулкан патрiотизму заллє своєю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить її.

I всюди, i скрiзь вона — Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон iз тисячею голiв!

* * *

Третiй день тягнеться велике засiдання рейхстагу. Третiй день зал парламенту трiщить од вибухiв накопиченої енергiї з одного й другого боку. Вiйна й Сонячна машина.

Третiй день Мертенс не вiдходить од апаратiв i слухає всi промови депутатiв, роблячи замiтки в блокнотi. Iнодi в залi зчиняється такий галас i гуркiт, що пан президент морщить очi й люто витирає пiт iз чола, але рурки не кидає.

Третiй день Берлiн колотиться хвилями людських розбурханих зловiсною пiною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змiшуються в безладну очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i тiльки втручання полiцiї дає змогу витягти з-пiд неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третiй день хвилi з одного й другого боку зливаються в двi велетенськi грiзнi стихiї. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в один i другий бiк.

По казармах у напруженiй, понурiй, непевнiй готовностi наказу чекає вiйсько.

Вiйна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушнiстю просуваються зграї прапорiв над одними — зелено-золотi, над другими — чорно-червоно-бiлi.

На зелено золотих стоїть крик: «Свобода Сонячнiй машинi!», «Слава Сонячнiй машинi!», «Хай живе Сонячна машина!»

На чорно червоно бiлих «Слава Нiмеччинi!», «Хай живе Єдина Всесвiтня Республiка Землi!», «Геть варварiв Сходу!», «Хай живе вiчний мир!»

На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi!

— Гальо! Хто? Тут Мертенс.

— Тут Смiт. Що у вас?

— У нас? Зараз Берлiн потоне в кровi. Комiтет Сонячної машини збирається оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi вже стають. Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують на свiй бiк центр. Лондон нас губить.

— Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi вранцi прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, i рявкає так, що самому дзвенить у рурцi апарата.

— Врятованi! Перемога наша! Прощайте!

Вiн хапає рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гиркає в неї. I через три хвилини пiсля голосу голови райхстагу в рурцi лопотить буря оплескiв. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукiт, гуркiт. Знову однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

— Свободу Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту вся площа, всi вулицi, всi дерева, стовпи, кiоски, балкони, вiкна — все забите, загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа — величезна тарiль, повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це — сонцеїсти. Вони вiд самого ранку зайняли позицiї. Над головами їхнiми мають прапори Сонячної машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посмiхається i до своїх прихильникiв, i до своїх противникiв, старе, таємно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне.

Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколихується. Щось нове влiтає в крики.

— Що там? Що там? Що сталось?

— А-а! А-а? О-о!..

— Що таке?! Що таке?!

— Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi!

— Що? Що?

— Лондон оповiстив вiйну Союзовi Схiдних Держав! Лондон оповiстив вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!..

— Свобода Сонячнiй машинi!

— А-а!.. О-о!.. У-у!..

— Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповiщення Лондоном вiйни пiдiймає шанси противникiв Сонячної машини. Нiмеччина не сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за Єдину Республiку Землi, за мирне братство народiв.

— Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi!

— Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставляє газовi скорострiли!

— Провокацiя: нiяких скорострiлiв!

— Спокiй, спокiй, товаришi!

— Скорострiли на дахах! Де Комiтет?

Нiхто не знає, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму себе, врозтiч.

* * *

Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокiйно мружиться. Фрiц iз другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом — бiда. вiн таки хоче зробити своє безумство.

Макс у вiдповiдь iзнизує плечима: розумiється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати i прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити. Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти тут, у цiй велетенськiй сутичцi двох соцiальних стихiй? У лабораторiї його помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки.

Раптом Рудольф киває головою — так, мовляв, це треба зробити — i повертається до Макса з винуватим усмiхом.

— Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусiдiв i притишує голос.

— Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

— Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що я ховаюсь…

— Ах, Рудi! Ну, й нехай…

— Нi, стривай… Це справдi викликає недовiр'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину… Я мушу це зробити. Масi. Ти розумiєш?

— Та тебе не пустять туди!

— Пустять. Я звернусь до них…

Вiн хитає головою на масу.

— …i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

— Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце…

— Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою пiдемо скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти?

— Рiшуче.

— В такому разi це треба зробити як