Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

простували далі і дійшли до дверей з невеличким переднім фронтоном, який підтримували маленькі позолочені каріатиди. Як для корабельного обладунку, це була очевидна надмірність. Карл помітив, що ніколи ще не був у цій частині корабля, її, мабуть, на час подорожі призначали для пасажирів першого й другого класів, а зараз, коли треба було скрізь прибирати, двері сюди познімали. Вони й справді вже зустрічали кількох чоловіків з мітлами на плечах, які віталися з кочегаром. Карл був здивований, що корабель — таке велике господарство; на своїй середній палубі він не помічав цього. Вздовж коридора тяглися електричні дроти, і весь час було чути дзеленчання маленького дзвоника.

Кочегар шанобливо постукав у двері й, почувши «Прошу!», рукою показав Карлові, щоб той сміливо заходив. Карл зайшов, але залишився стояти біля порога. Крізь троє вікон каюти він побачив веселу гру хвиль на морі, і від цієї картини в нього стрепенулося серце, наче довгі п’ять днів він не дивився безперервно на воду. Великі кораблі пливли кожен своїм шляхом, погойдуючись від прибою, наскільки дозволяла їхня вага. Коли примружити очі, то здавалось, що кораблі хитаються від самої ваги. На їхніх щоглах висіли вузькі, але довгі прапорці, що хоч і стали лубкі за довге плавання, але все-таки тріпотіли на вітрі. Пролунав салют, мабуть, з військових кораблів — один з них саме проходив недалеко; дула його гармат, що сяяли сталевими кожухами, були ніби заколисані впевненою, рівною, але все-таки трохи хиткою плавбою. Маленькі суденця й човни було видно тільки вдалині, принаймні від дверей, їх багато входило в гавань у прогонах між великими кораблями. А за всім цим бовванів Нью-Йорк і дивився на Карла сотнями тисяч вікон своїх хмарочосів. Так, у цій каюті людина знала, де вона знаходиться.

За круглим столом сиділо троє чоловіків: один — корабельний офіцер у синій морській формі, два інших — портові чиновники в чорних американських мундирах. На столі лежала ціла купа різних документів, що їх офіцер, тримаючи перо в руці, спочатку пробігав очима, а потім передавав чиновникам. Ті їх або читали, або щось із них виписували, або просто клали в папку, а часом один із чиновників, який майже безперестанку тихенько скреготів зубами, — диктував щось своєму товаришеві для протоколу.

Біля вікна, спиною до дверей, сидів за письмовим столом низенький чоловік і порпався в товстеленних фоліантах, що стояли рядком урівні з його головою на дебелій книжковій полиці. Біля нього містилась відчинена, порожня, принаймні на перший погляд, каса.

Друге вікно ніхто не заступав, і з нього відкривався найкращий краєвид. Біля третього стояли два чоловіки й тихо розмовляли. Один, теж у формі морського офіцера, сперся на підвіконня й грався колодочкою кортика. Той, із ким він розмовляв, був обернений до вікна і, часом відхиляючись, відслоняв частину орденів на грудях в офіцера. Він не був військовий і мав при собі бамбукову паличку, яка через те, що він заклав руки назад, теж стриміла, як кортик.

Карл не мав коли до всього приглядатися, бо до них відразу підійшов служник і з таким виглядом, ніби хотів показати, що тут кочегарові не місце, спитав, чого той хоче. Кочегар відповів так само тихо, що хоче поговорити з паном старшим касиром. Служник помахом руки відхилив це прохання, однак, далеко обійшовши круглий стіл, все-таки навшпиньки наблизився до чоловіка з фоліантами. Чоловік — це було добре видно — просто занімів, почувши, що сказав служник, але нарешті все ж повернувся до кочегара, гнівно замахав на нього руками і, задля певності, на служника теж. Тоді служник знову підійшов до кочегара і таким тоном, ніби довіряв йому якусь таємницю, мовив:

— Зараз же геть звідси!

На ці слова кочегар обернувся до Карла, наче хотів йому мовчки вилити свій біль. Карл, не роздумуючи більше, метнувся вперед і перебіг кімнату, трохи навіть зачепивши офіцера, що сидів у кріслі; служник, зігнувшись і наставивши руки, кинувся за ним, ніби за якоюсь шкідливою комахою, але Карл перший досяг стола старшого касира і вчепився за нього на випадок, коли служник спробував би відтягти його.

Звичайно, в кімнаті відразу всі пожвавішали. Офіцер біля столу схопився з крісла, чиновники з порту спокійно, але пильно стежили за всім, що відбувалося, співбесідники біля вікна стали так, щоб видно було кімнату, служник, який вважав, що йому не місце там, де виявляє зацікавлення вище панство, відступив назад. Кочегар біля дверей напружено очікував тієї миті, коли знадобиться його допомога. Нарешті й старший касир обернувся в кріслі круто праворуч.

Карл видобув з потайної кишені, яку він не боявся показувати цим людям, свій закордонний паспорт і замість відрекомендуватись, розгорнув його й поклав на стіл. Старший касир, очевидно, не надав великої ваги паспортові, бо двома пальцями одсунув його від себе, і тоді Карл сховав його назад до кишені, нібито з формальностями, на щастя, було покінчено.

— Я дозволю собі сказати, — почав потім він, — що, на мою думку, з паном кочегаром вчинено несправедливо. Тут є якийсь Шубаль, що збиткується з нього. А тим часом пан кочегар служив на багатьох кораблях, які він може вам перерахувати, і всюди ним були задоволені; він старанний, пильнує своєї роботи, і справді не зрозуміло, чому саме на цьому судні, де служба не така страшенно важка, як наприклад на вітрильному, він мав би бути не на місці. Отже, наклеп, тільки наклеп перешкоджає його успіхові й не дає здобути визнання, інакше він обов’язково здобув би його. Я розповів про це лиш у загальному, а всі свої конкретні скарги він вам скаже сам.

Карл звертався до всіх присутніх, бо й справді його слухали всі, і було набагато вірогідніше, що швидше серед усіх разом знайдеться справедлива людина, ніж що нею буде саме старший касир. Крім того, Карл хитро змовчав, що зовсім недавно познайомився з кочегаром. Взагалі ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловіка, що тримав бамбукову паличку. Він його вперше побачив з свого теперішнього місця.

— Це все слово в слово правда, — сказав кочегар, перше ніж його встигли спитати про щось, навіть взагалі перше ніж хто-небудь глянув на нього. Ця необачність кочегара стала б великою помилкою, коли б чоловік з орденами, що був не інакше як капітан — Карл тепер збагнув це, — не вирішив, очевидно, вислухати його. Він простягнув руку і голосом твердим, як криця, покликав кочегара:

— Підійдіть сюди!

Тепер усе залежало від кочегарової поведінки, а що справедливість була на його