Читати книгу - "Менсфілд-парк"

Ці кілька рядків від Едмунда описали Фанні і хворого, і кімнату, де він лежав, вірніше та яскравіше, ніж багатослівні послання леді Бертрам. Навряд чи хтось із домашніх міг упоратися з таким описом гірше від неї; і кожен із них часом був для хворого більш корисним, ніж вона. Леді Бертрам могла хіба що тихенько прослизнути до кімнати і дивитись на сина; та коли він був здатний розмовляти чи слухати чиїсь розповіді або читання вголос, він віддавав перевагу товариству Едмунда. Тітонька Норріс втомлювала його своїми турботами, а сер Томас не вмів стримати свого багатослів'я і гучного голосу з огляду на дратівливість та слабкість хворого. Едмунд був для брата всім. Фанні і не очікувала від нього іншої поведінки — і за те, як він доглядав, підтримував, розважав хворого брата, стала поважати його ще більше. Адже тут потрібно було не лише дбати про ушкоджене здоров'я, але — як вона дізналася — заспокоїти розхитані нерви, зміцнити душевні сили; а їй здавалося, що слід іще й наставити на добрий шлях заблукану душу.

У родині Бертрамів не було хворих на сухоти; і Фанні була більш схильна сподіватися на краще, аніж тривожитись за свого кузена, окрім тих випадків, коли згадувала про міс Кроуфорд; їй здавалося, що та народжена під щасливою зіркою, а при такому егоїзмі та марнославстві було б неабияким щастям узяти шлюб із єдиним спадкоємцем родини.

Навіть у кімнаті хворого про щасливицю Мері не забували. У постскриптумі Едмунд дописав: «Що ж до предмета мого останнього послання, я справді почав писати до неї, але мене відволікла хвороба Тома; однак тепер я полишив свій намір, оскільки боюся впливу її друзів. Коли Тому стане краще, я поїду».

Таким було життя в Менсфілді, і так тривало майже без змін до самого Великодня. Кількох рядків від Едмунда, що іноді траплялися в кінці тітоньчиного листа, було досить, щоб дати Фанні вірне уявлення про останні події. Том видужував надто повільно, і це викликало тривогу.

Великдень цього року був пізній, про що Фанні особливо шкодувала, коли вперше дізналася, що в неї не буде можливості покинути Портсмут раніше цієї пори. Великдень настав, а вона не отримала жодного листа, де йшлося б про її повернення чи то про поїздку до Лондона, яка мала цьому передувати. Тітонька часто висловлювала бажання скоріше її побачити, але від дядечка, що один міг би владнати цю справу, не було жодної звістки. Вона вирішила, що він все ще не може залишити сина, але чекання ставало чимдалі болючішим, чимдалі більш нестерпним. Наближався кінець квітня; скоро буде вже три місяці замість двох, відколи вона з ними в розлуці і проводить свої дні, наче відбуваючи покарання; вона їх надто любила і тому не могла припустити, що вони не розуміють усю жорстокість цієї кари. Але хтозна, чи знайдеться в них час подумати про неї та забрати її звідси?

Вона з таким нетерпінням, з такою силою прагнула опинитися поруч з ними, що рядки з «Tirocinium»[14] Каупера немов стояли в неї перед очима. «Як прагне вона опинитися вдома», — ці слова постійно звучали в її уяві, як відлуння її почуттів; і їй здавалося, що жоден учень закритої школи не може дужче сумувати за рідною домівкою.

Коли вона їхала до Портсмута, їй подобалося називати його домом, приємно було говорити, що вона їде додому; це слово було дуже дорогим для неї й досі, але тепер воно стосувалося Менсфілду. Тепер її дім у Менсфілді. Портсмут — це Портсмут, а Менсфілд — це її рідний дім. Вона давно вже так вирішила у своїх потаємних роздумах, і ніщо не могло втішити її більше, ніж лист від тітоньки, у якому про це й говорилося: «Навіть сказати не можу, як мені шкода, що о такій тривожній, тяжкій для мене порі тебе немає вдома. Я вірю, і сподіваюся, і щиро бажаю, що ти більш ніколи не покидатимеш дім так надовго». Ці слова були надзвичайно приємними для Фанні. Але вона не виказувала своєї радості. Боячись образити батьків тим, що віддає перевагу дому свого дядечка, вона завжди казала: «Коли я поїду до Нортгемптонширу» або «коли я повернуся до Менсфілду, я зроблю те й те». Так тривало довгий час, але зрештою, засумувавши ще дужче, вона втратила обережність і раптом помітила, що вже говорить про те, чим буде займатися, коли поїде додому. Вона дорікнула собі і, зашарівшись, з острахом поглянула на батька й матір. Але вона хвилювалася даремно. Батьки не виказали невдоволення і, здавалося, взагалі її не почули. Вони анітрохи не ревнували її до Менсфілду. Як на те її воля, нехай їде туди і живе там.

Фанні було прикро відчувати, що її позбавлено усіх радощів весни. Досі вона не думала, що не зазнає їх, провівши березень та квітень у місті. Не усвідомлювала, як тішить зір перша зелень і оживання природи; як сама вона оживала тілом і душею, спостерігаючи прихід весни, яка, попри свою мінливу вдачу, не може не радувати, і дивлячись, як наливається силою та красою усе довкола, від первоцвітів у найтепліших закутках тітоньчиного саду і перших зелених пагонів на полях її дядечка до дерев у його величних лісах. Втратити таку радість — це не абищо; а втратити її заради шуму й тісноти, бути ув'язненою серед задухи й смороду замість того, щоб насолоджуватись зеленим привіллям, свіжістю, духмяними пахощами зелені, — це й зовсім зле. Проте навіть ці прикрощі здавалися їй дрібницею порівняно з певністю в тому, що за нею сумують друзі, а вона не може бути корисною тим, хто так потребує її допомоги!

Якби вона була вдома, то могла б прислужитися кожному. Усім була б від неї користь, усіх вона звільнила б від тривог та клопотів; і навіть якби вона лише підтримувала в доброму гуморі тітоньку Бертрам, позбавляла її від тягаря самоти і ще тяжчого лиха — товариства метушливої, занудної особи, завжди ладної перебільшити небезпеку заради відчуття власної значущості, присутність Фанні була б усім на благо. Вона любила уявляти, як читала б тітоньці, як розмовляла б із нею та старалася допомогти їй бути вдячною за те, що є, і водночас підготувати її до того, що може статися, і як позбавила б її від біганини сходами