Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Аніта Ванґер підвелася.

— Зараз же покиньте мій будинок.

Мікаель теж підвівся.

— Добре, але рано чи пізно вам доведеться зі мною поговорити.

— Мені нема про що з вами говорити.

— Мартін мертвий, — багатозначно сказав Мікаель. — Ви ніколи його не любили. Я думаю, що ви переїхали до Лондона, щоб уникати зустрічей не тільки з батьком, а й з Мартіном. Це означає, що ви теж були в курсі, а розповісти вам могла тільки Харієт. Річ лише в тому, як ви скористалися своїм знанням.

Аніта Ванґер, грюкнувши, зачинила за ним двері.

Звільняючи Мікаеля від мікрофона, що був у нього під сорочкою, Лісбет Саландер усміхнулася із задоволеним виглядом:

— Вона підняла слухавку через тридцять секунд після того, як зачинила двері.

— Код країни — Австралія, — доповів Трійця, опускаючи навушники на маленький робочий столик в автофургоні. — Погляньмо, що це за район.

Він застукав клавішами свого ноутбука.

— Так, вона телефонувала на номер у місті Теннант-Крік, на північ від Аліс-Спрінґс у Північній території. Хочете послухати розмову?

Мікаель хитнув головою і спитав:

— Котра зараз в Австралії година?

— Близько п’ятої ранку.

Трійця запустив цифровий програвач і приєднав його до звукопідсилювача. Мікаель почув вісім сигналів, перш ніж на іншому кінці підняли слухавку. Розмова йшла англійською.

— Привіт. Це я.

— Мм, я, звичайно, рання пташка, але…

— Я збиралася зателефонувати вчора… Мартін мертвий. Позавчора загинув у автокатастрофі.

Мовчання. Потім почулося щось подібне до відкашлювання, яке можна було витлумачити як схвалення цієї новини.

— Але у нас проблеми. Огидливий журналіст, якого найняв Хенрік, тільки що приходив до мене. Він запитує про те, що сталося в шістдесят шостому році. І очевидячки щось знає.

Знову мовчання. Потім пролунала команда:

— Аніто, клади слухавку. Нам якийсь час не можна спілкуватися.

— Але…

— Пиши листи і розкажи, що трапилося.

Розмова обірвалася.

— Тямуща дівка, — сказала Лісбет Саландер із захопленням.

Вони повернулися до готелю ближче до одинадцятої вечора. Адміністратор допоміг їм замовити квитки на найближчий рейс до Австралії, і за кілька хвилин у них уже були місця на літак, що вилітав наступного дня о 19.45 до Канберри, Нового Південного Уельсу.

Залагодивши всі справи, вони роздяглися і попадали в ліжко.

Лісбет Саландер потрапила до Лондона вперше, і вони використали першу половину дня для прогулянки від Тоттнемкорт-роуд до Сохо. На Олд-Комптон-стрит вони зупинилися і випили каву латте. Близько третьої години вони повернулися до готелю по багаж. Поки Мікаель оплачував рахунок, Лісбет увімкнула свій мобільний телефон і виявила, що їй надійшло повідомлення.

— Драґан Арманський просить подзвонити.

Вона скористалася телефоном на ресепшен і подзвонила своєму начальникові. Мікаель стояв трохи віддалік і раптом побачив, як Лісбет обернулася до нього із закляклим обличчям. Він миттю опинився поряд з нею:

— Що?

— Померла моя мати. Мені треба їхати додому.

У Лісбет був такий засмучений вигляд, що Мікаель обійняв її, але вона відштовхнула його від себе.

Вони взяли собі каву в барі готелю. Коли Мікаель сказав, що анулює замовлення квитків до Австралії і полетить з нею до Стокгольма, вона замотала головою:

— Ні. Кинути роботу зараз ми не можемо. Але ти вирушиш до Австралії сам.

Вони розсталися перед готелем, сівши в автобуси, що прямували до різних аеропортів.

Розділ 26

Вівторок, 15 липня — четвер, 17 липня

З Канберри Мікаель долетів до Аліс-Спрінґс місцевим літаком. Це було для нього єдино можливим, щоб прибути туди вже надвечір. Далі в нього був вибір: або зафрахтувати літак, або взяти напрокат авто і ним подолати чотириста кілометрів — решту шляху на північ. Мікаель обрав останнє.

Незнайомець, що підписався Ісусом Навіном і входив до таємничої міжнародної мережі Чуми чи, можливо, Трійці, залишив для Мікаеля конверт в аеропорту Канберри на стійці інформації.

Номер телефону, з якого дзвонила Аніта, належав якійсь фермі Кочран. У короткій цидулці інформації було значно більше. Йшлося про ферму з розведення овець.

Із зібраних в Інтернеті відомостей було складено резюме про вівчарство в Австралії. Загальна кількість населення континенту — 18 мільйонів. 53 тисячі з них — це фермери-вівчарі, які тримають приблизно 120 мільйонів овець. Самий тільки експорт вовни має оборот близько 3,5 мільярда доларів на рік. До цього додається експорт 700 мільйонів тонн баранини, а також шкіри для швейної промисловості. Виробництво м’яса й вовни — одна з найважливіших галузей господарства країни.

Ферма Кочран, заснована 1891 року Джеремі Кочраном, — п’яте за розміром господарство, що налічує близько 60 тисяч овець-мериносів, вовна яких вважається особливо якісною. Крім овець на фермі розводять ще корів, свиней та курей.

Мікаель відзначив, що ферма Кочран — велике підприємство з вражаючим річним оборотом, що вивозить свою продукцію, зокрема, до США, Японії, Китаю та Європи.

Додані біографії власників справляли ще більше враження.

У 1972 році ферма Кочран перейшла у спадщину від Реймонда Кочрана до Спенсера Кочрана, який здобув освіту в Оксфорді, в Англії. Спенсер помер у 1994 році, і відтоді фермою керує його вдова. Її зображено на нечіткому знімку з низькою роздільністю, який було взято з домашньої сторінки ферми Кочранів: білява жінка з короткою зачіскою, з обличчя якої виднілася тільки половина, гладила вівцю. Згідно з відомостями, що їх наводив Ісус Навін, подружжя взяло шлюб в Італії 1971 року.

Жінку звали Аніта Кочран.

Мікаель переночував у якомусь глухому закутку з багатообіцяючою назвою Воннаду.[61] У місцевому пабі він ум'яв баранячу печеню і вихилив три пінти з тутешніми самородками, що називали його mate[62] й перемовлялися між собою з комічним акцентом. Йому здавалося, ніби він потрапив на зйомки фільму «Крокодил Данді».

Перед сном, пізно вночі, Мікаель зателефонував Еріці Берґер до Нью-Йорка.

— Вибач, Ріккі, але я так закрутився, що просто не мав часу зв'язатися.

— Що за чортівня відбувається в Хедестаді? — вибухнула вона. — Крістер подзвонив і повідомив, що Мартін Ванґер загинув в автокатастрофі.

— Це довга історія.

— І чому ти не відповідаєш на дзвінки? Я всі останні дні надзвонювала як ненормальна.

— Телефон тут не працює.

— Де ти є?

— Зараз — кілометрів на двісті північніше від Аліс-Спрінґс. Тобто в Австралії.

Мікаелю рідко вдавалося чимось здивувати Еріку, але цього разу вона замовкла майже на десять секунд.

— Дозволь запитати, що ти робиш в Австралії?

— Я завершую роботу. Повернуся до Швеції за декілька днів. Я телефоную, щоб повідомити: завдання Хенріка Ванґера скоро буде виконано.

— Ти хочеш сказати, ніби розібрався в