Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Обійдений і навмисно забутий Ярема волею обставин ставав гетьманом і верховним головнокомандувачем усіх сил Речі Посполитої. Шляхта й військо, віддані йому душею і тілом, тільки чекали його знака. Влада, війна, мир, майбутнє Речі Посполитої опинились у його руках.

І він продовжував із кожним днем набирати сили, бо всякий день як плав пливли до нього нові корогви, і так підсилився, що тінь його падала вже не лише на канцлера і регіментаріїв, але й на сенат, на Варшаву, на всю Річ Посполиту.

У недоброзичливих до нього, близьких канцлеру колах Варшави і в регіментарському таборі, в оточенні князя Домініка та у воєводи брацлавського почали подейкувати про непомірні його амбіції та зарозумілість, почали згадувати справу про Гадяч, коли зухвалий князь з’явився до Варшави з чотирма тисячами людей і, ввійшовши в сенат, готовий був порубати всіх, не виключаючи самого короля.

«Чого ж очікувати від такого чоловіка і яким він, мабуть, зробився тепер, – говорили його противники, – після цього ксенофонтового походу з-за Дніпра, після стількох ратних удач і стількох вікторій, які так непомірно його возвеличили? Яку непростиму гординю мусив би вселити в нього фавор од жовнірів і шляхти? Хто тепер йому протистояти може? Що очікує Річ Посполиту, коли один із її громадян робиться таким могутнім, що може топтати волю сенату і віднімати владу у призначених цією самою Річчю Посполитою вождів? Невже він і справді королевича Карла коронувати зібрався? Марій-то він Марій, хіба хто заперечує, але дай Боже, щоб не виявився він Марком Коріоланом або Катиліною, бо пихою та амбіцією обом не поступається!»

Так говорили у Варшаві та в регіментарських колах, особливо ж у князя Домініка, суперництво Яреми з котрим чималої шкоди завдало Речі Посполитій. А цей Марій сидів тим часом у Збаражі похмурий, неосяжний. Недавні перемоги не розгодинили його обличчя. Коли, бувало, яка-небудь нова корогва, кварцяна чи повітова ополченська, приходила до Збаража, він виїздив назустріч, оцінював її поглядом і зразу ж поринав у свої думи. Натхненні жовніри тяглися до нього, падали ниць, благаючи: «Вітаємо вас, вождю непереможний! Геркулесе слов’янський! На смерть підемо, тільки накажіть!» – він же відповідав: «Низько вклоняюся вашим милостям! Під Ісусовим усі ми началом, а мій чин занадто мізерний, аби розпорядником життя ваших милостей бути!» – й повертався до себе, і від людей зачинявся, на самоті єдиноборствуючи з думками своїми. Так тривало цілими тижнями. А місто тим часом роїлося жовнірами все нових і нових загонів. Ополченці з ранку до ночі пиячили, вештаючись вулицями, затіваючи скандали і чвари з офіцерами іноземних підрозділів. Регулярний же жовнір, одчуваючи, що віжки дисципліни послабли, теж вдавався у пиятику, обжерливість і гру в кості. Щодень з’являлися нові гості, а значить, влаштовувалися нові бенкети й гульба з городянками. Військо заполонило всі вулиці; стояло воно й по навколишніх селах; а що коней, зброї, одягу, плюмажів, кольчуг, мисюрських шапок, мундирів із усіляких воєводств! Просто якийсь ярмарок нечуваний, куди половина Речі Посполитої з’їхалося! Ось летить карета панська, позолочена або червона, запряжена шестериком чи восьмериком коней з плюмажами, лакеї на зап’ятках в угорських або німецьких строях, придворні яничари, татари, козаки. А там знову ж декілька панцирних, але без панцирів своїх, сяючи шовками та оксамитами, розштовхують натовп анатолійськими або перськими скакунами. Султани на шапках у них і застібки плащів мерехтять бризками діамантів і рубінів, і всяке поступається їм дорогою з поваги до найшанованішого полку. А біля того палісадника походжає офіцер ланової піхоти в новісінькому сяючому колеті, з довгою тростиною в руці, з гордовитістю в обличчі, але з пересічним серцем у грудях. Там-сям поблискують гребінчасті шоломи драгунів, капелюхи німецьких піхотинців, маячать квадратні кашкети ополченців, башлики, рисячі шапки. Челядь у різноманітній уніформі, прислуговуючи, вертиться, ніби окропом ошпарена. Тут вулиця забита возами, там – підводи тільки ще в’їжджають, страшенно скриплячи, всюди ґвалт, окрики «стережись!», лайка слуг, сварки, бійки, кінське іржання. Менші вулички так завалені сіном і соломою, що й протиснутися по них неможливо.

А серед усіх цих розкішних одеж, які всіма барвами райдуги грають, серед шовків, оксамитів, камки, алтабасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького, виснажені, обірвані, схудлі, в заіржавілих панцирах, вигорілій формі та заношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів на вигляд гірші жебраків, гірші челяді деяких полків; одначе всі схиляються перед сією іржею та затрапезним виглядом, бо це печаті геройства. Війна, недобра матір, яка дітей своїх, ніби Сатурн, пожирає, а кого не пожере, того, наче пес кістки, згризе. Вигорілі ці мундири – суть дощі нічні, суть походи серед вируючих стихій або в сонячнім варі; іржа ця на залізі – кров нестерта: може, своя, може, ворожа, а може – та й інша. Так що вишневчани повсюди тон задають. Вони й по шинках та постоях тільки й розповідають, а решта тільки й знає, що слухає. І трапляється, що в кого-небудь із слухачів аж клубок до горла підступить, ударить людина себе руками по кульшах і вигукне: «Хай вам дідько, панове шановні! Ви ж дияволи – не люди!» А вишневчани: «Не наша в тім заслуга, а такого начальника, рівного котрому не бачив іще orbis terrarum». І всі бенкети завершуються вигуками: «Vivat Ярема! Vivat князь-воєвода! Вождям вождь і гетьманам гетьман!..»

Шляхта, як захмеліє, на вулиці вискакує та з самопалів і мушкетів стріляє, а позаяк вишневчани попереджують, що гульба тільки до часу, що, мовляв, підождіть-но – і князь візьме всіх у руки й таку дисципліну заведе, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще більше радіють вільній хвилині. «Gaudeamus,[138] поки можна! – кричать вони. – Настане час послуху – слухатися будемо, бо є кого, бо він не «дитина», не «латина», не «перина»!» А злополучному князю Домініку завжди більше за всіх дістається, тому що перемелюють його язики жовнірські на борошно. Розповідають, що Домінік цілими днями молиться, вечорами у склянку дивиться, і як на живіт собі сплюне, так одне око трохи розплющить і запитує: «Га?» Розповідають іще, що на ніч він проносну траву приймає, а битв бачив якраз стільки, скільки зображено в нього на шпалерах, на голландський штиб тканих. Тут не тяг руку за ним ніхто, тут його не було жаль нікому, а більше за інших підточували його ті, хто в очевидній з військовою дисципліною перебували колізії.

Та навіть і цих останніх