Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Ет, не думав! Знаю я, що коли хто й підгинатиме, так не ваша милість; я до слова запитав, тому що як одвезу ось батькам, що назбирав, і теж із вашою милістю піти хочу. Раптом та Господь мені за кривду мою з Богуном розквитатися поможе. Адже якщо віроломно не годиться, то де ж я його знайду, як не на полі бою. Він ховатися не буде…

– Невже ти такий завзятий?

– Кожен хай при своєму зостається. А я коли для себе вирішив, так і до турків за ним поїхати готовий. Воно тепер інакше й бути не може. А зараз я з вашою милістю до Тарнополя поїду, а потім – на весілля. Тільки для чого ваша милість у Бар через Тарнопіль їде? Воно ж не по дорозі.

– Для того, що корогви треба відвести.

– Зрозуміло, мосьпане.

– А зараз неси попоїсти чого-небудь, – сказав пан Скшетуський.

– А я вже й те думаю, живіт, він усьому основа.

– Після сніданку відразу виступимо.

– Воно й слава Богу, хоча конячки мої заїжджені страшенно.

– Я тобі заводного дати звелю. На ньому тепер їздити будеш.

– Уклінно дякую вашій милості! – сказав Редзян, усміхаючись від задоволення, що – за гаманцем і крапчастим поясом – уже третій подарунок отримує.

Розділ XXXIII

Однак їхав пан Скшетуський на чолі княжих корогов не в Тарнопіль, а в Збараж, тому що прийшов наказ іти тепер туди, і дорогою розповідав вірному слузі свої пригоди: як його у полон було на Січі схоплено, скільки в неволі пробув, скільки довелося злигоднів сьорбнути і як Хмельницький одпустив його. Хоча підвід і кладі з ними не було, йшли поволі, тому що шлях їхній лежав по землі такій сплюндрованій, що їжу для людей і коней доводилося роздобувати з превеликими труднощами. Подекуди зустрічались їм юрби обездолених людей, як правило, жінок із дітьми, що благали Господа про смерть або навіть про неволю татарську, бо там хоча б їсти давали. А була, між іншим, пора жнив у щедрій цій землі, молоком і медом багатій, але Кривоносові роз’їзди знищили все, що можна було знищити, і вцілілі жителі їли кору з дерев. Тільки на підходах до Ямполя лицарі вступили в край, війною не так іще спустошений, і, маючи тепер терпимі привали з достатнім провіантом, пішли швидкими переходами на Збараж, якого через п’ять днів після виступу із Сухоринців і дісталися.

У Збаражі з’їзд був хіба ж такий знаменитий. Не тільки князь Ярема зупинився там зі всім військом, узагалі вояцтва та шляхти зібралося чимало. Вона вважалася звичайнісіньким ділом, про неї тільки й говорили; місто й околиці кишіли озброєними людьми. Мирна партія у Варшаві, підтримувана у своїх намірах брацлавським воєводою паном Киселем, не відмовилася, щоправда, поки що від переговорів і, як і до цього, вважала, що за їх допомогою можна буде втихомирити бурю, та все ж таки зрозуміла, що переговори мають сенс лише за наявності міцної армії. Так що на конвокаційному сеймі доволі було громів і войовничих промов, які зазвичай передують грозам. Було оголошено про всенародне ополчення, стягувалося кварцяне військо, і, хоча канцлер із регіментаріями поки ще вірили в мирне завершення, усе ж таки шляхетські душі були переповнені ратним завзяттям. Розгроми, вчинені Вишневецьким, розпалили уяву. Голови були охоплені прагненням одплати холопам і бажанням помститися за Жовті Води, за Корсунь, за кров багатьох тисяч, мученицькою смертю загиблих, за ганьбу та приниження… Ім’я грізного князя засяяло сонцеподібним блиском слави, воно було у всіх на вустах і в усіх серцях, а купно з іменем цим лунало від берегів Балтики аж до самого Дикого Поля зловісне слово: війна!

Війна! Війна! Провіщали її й знаки в небесах, і збуджені лиця людські, і переблиск мечів, і вночі собаче виття біля хат, а також іржання коней, які чули кров. Війна! Дворянство по всіх землях, повітах, фільварках і дрібних маєтках діставало із комірчин старі мечі та обладунки, молодь виспівувала пісні про Ярему, а жінки молилися біля вівтарів. І піднялись озброєні люди від Пруссії до Ліфляндії, від Великої Польщі та багатолюдної Мазовії аж – гей! – до Божих верхів татранських і темних хащ бескидських.

Війна розумілася сама собою. Заколотницький рух Запоріжжя і народне повстання української черні потребували якихось більш високих ідеалів, ніж різанина та розбій, ніж боротьба з панщиною та магнатськими латифундіями. Це добре зрозумів Хмельницький і, скориставшись тліючим невдоволенням, обоюдними зловживаннями та утисками, яких у тодішні суворі часи завжди вистачало, соціальну боротьбу перетворив на релігійну, роздмухав народний фанатизм і з самого початку безодню між обома таборами розверз – прірву, що її не пергаменти й переговори, а кров людська могла тільки заповнити.

Одначе всією душею прагнучи переговорів, тільки себе і власне військо він хотів урятувати. А потім?… Про те, чому бути потім, гетьман запорізький не думав, у майбутнє не вглядався й не був заклопотаний ним.

Та не знав він, одначе, що ця розверзнута його зусиллями прірва така бездонна, що ніяким переговорам не зарівняти її навіть на той час, який йому, Хмельницькому, був необхідний. Непересічний політик не вгадав, що кривавих плодів своєї діяльності скуштувати у спокої він не зможе.

А втім, неважко було передбачити, що, коли одна проти одної встануть озброєні маси, пергаментом для складання договірних грамот будуть поля, а перами – списи й мечі.

Тому тодішні події неминуче котилися до війни. Навіть люди недосвідчені інстинктивно вгадували, що інакше воно й бути не може, і по всій Речі Посполитій усе більше поглядів зверталося до Яреми, що проголосив із самого початку війну не на життя, а на смерть. У тіні могутньої цієї постаті все більше тьмяніли канцлер, і воєвода брацлавський, і регіментарії, а серед останніх навіть могутній князь Домінік, верховним призначений командувачем. Їхній авторитет і значення падали, слабшав послух владі, котру вони здійснювали. Війську та шляхті звелено було стягуватися до Львова, а потім до Глинян, і, дійсно, звідусіль збиралися все більш численні раті. Підходили кварцяні, за ними – землевласники сусідніх воєводств. Але тут уже й нові пошесті почали загрожувати авторитету Речі Посполитої. Не тільки менш дисципліновані корогви народного ополчення, не тільки панські дружини, але й регулярні кварцяні воїни, з’явившись до місця збору, відмовлялися коритися регіментаріям і, всупереч наказу, вирушали у Збараж, аби служити під рукою Яреми. Так учинили воєводства Київське і Брацлавське, шляхта з яких здебільшого вже й так служила під орудою Яреми; до нього пішли руське, любельське,