Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Я знайшов його — він живе на ранчо в Арізоні. Я сам йому зателефонував і почав благати про порятунок. Просив, щоб він всього лише на одну ніч узяв на себе керівництво, щоб проклав дев’ять кілометрів колії. Даґні, нам бракує лише дев’яти кілометрів, а він найвидатніший будівельник колій! Я сказав, що прошу його про жест милосердя. Знаєш, він, здається, мене зрозумів. Він не злився. Голос був дуже сумний. Але Ден цього не зробить. Він сказав, що не можна виймати людей із могили… Побажав успіху. І я думаю, він говорив щиро… Знаєш, я не думаю, що він один із тих, кого вибив із колії руйнівник. Думаю, він зламався сам.

— Так. Я знаю.

Едді побачив вираз її обличчя і квапливо підвівся.

— Ну, і врешті-решт нам вдалося знайти відповідальну людину в Елджині, — сказав він, надаючи своєму голосові впевненості. — Не хвилюйся, колію збудують іще до твого повернення.

Даґні поглянула на нього з легким натяком на усмішку. Вона думала, як часто сама казала йому щось подібне, і про те, з якою відчайдушною хоробрістю він намагався переконати її зараз, що хвилюватися не варто. Віллерс перехопив її погляд і все зрозумів. Відповідаючи їй таким же усміхом, він наче збентежено просив пробачення.

Він знову повернувся до свого нотатника, розізлившись на себе за те, що порушив власне неписане правило: не ускладнювати їй життя. Він не повинен був розповідати про Дена Конвея, думав Віллерс, не повинен був казати речей, що їм обом нагадають про відчай, який доводилося переживати. Едді дивувався, що ж із ним не те; недопустимо було отак відхилятися від дисципліни тільки тому, що він перебував у її кімнаті, а не в офісі.

Даґні продовжувала говорити, а він слухав, дивлячись у нотатник, коротко записуючи окремі моменти. Більше не дозволяв собі на неї дивитися.

Даґні відчинила дверцята шафи, зняла з вішака костюм і швидко його згорнула, продовжуючи точно і без поспіху давати інструкції.

Віллерс не піднімав голови, він сприймав присутність Даґні тільки через звуки: її різкі рухи кімнатою та вивірений голос. Він знав, що з ним не те: він не хотів, щоб Даґні їхала, не хотів знову її втрачати після такого нетривалого возз’єднання. Але потурати відчуттям особистої самотності у часи, коли він знав, наскільки вона потрібна там, у Колорадо, було віроломством; нічого схожого раніше він собі не дозволяв, тому відчув глибоку, безрадісну провину.

— Передай розпорядження, що «Комета» повинна зупинятись у кожній точці розподілу, — сказала Даґні. — І нехай усі наглядачі підготують для мене звіти…

Едді підняв очі — й раптом його погляд завмер. Решти слів він уже почути не міг. Віллерс побачив халат, який висів у відчиненій шафі: темно-синій халат із білими ініціалами «ГР» на нагрудній кишені.

Він пригадав, де бачив цей халат раніше, пригадав обличчя чоловіка, який сидів навпроти нього за сніданком у готелі «Вейн-Фолкленд», пригадав, як той чоловік без попередження прийшов до неї в офіс пізнього вечора на День подяки, — і усвідомлення того, що він давно вже мусив був усе зрозуміти, накотилося подвійним підземним поштовхом землетрусу: всередині Едді загриміло таке дике «ні!», що цей крик вибив усі підпори свідомості. І пережитий страхітливий шок стосувався не так самого відкриття, як того, що це відкриття розповіло йому про нього самого.

Едді вхопився за одну-єдину думку: якщо так, він повинен докласти всіх зусиль, щоб вона не помітила, що з ним відбувається. Внутрішнє збентеження переросло у фізичні тортури. Він боявся цього подвійного втручання у її приватний простір: по-перше, виявивши її таємницю, по-друге, відкривши свою. Він іще дужче схилився над нотатником і зосередив усі свої зусилля на тому, щоб олівець не тремтів.

— …треба прокласти вісімдесят кілометрів колії, а ми можемо розраховувати тільки на власні матеріали.

— Перепрошую, — ледь чутно мовив він, — я не почув, що ти сказала.

— Я сказала, що мені потрібен звіт від кожного наглядача про кожен метр рейок і кожну деталь обладнання, на які можемо розраховувати.

— Добре.

— Я радитимусь із кожним по черзі. Нехай приходять на розмову до мене у вагон «Комети».

— Добре.

— Дай неофіційне розпорядження, щоб машиністи виграли час для цих зустрічей, їдучи зі швидкістю сто десять, сто тридцять, сто шістдесят кілометрів на годину, скільки завгодно, щоб я могла… Едді?

— Так. Добре.

— Едді, у чому річ?

Він мусив підвести голову, щоб подивитися на неї. У відчаї він збрехав Даґні уперше в житті:

— Я… Я хвилююся через проблеми, які у нас можуть виникнути з законом.

— Забудь. Невже ти не бачиш, що жодного закону більше немає? Все тепер на боці того, хто вміє виходити сухий із води. І поки що умови диктуємо ми.

Коли Даґні зібралась, Едді відніс її валізу до таксі, а потім, платформою «Термінала Таґґарта», до її вагона-кабінету, останнього у хвості «Комети». Він стояв на платформі, спостерігаючи, як потяг рушає, як світяться червоним ліхтарики на задній частині її вагона, що поволі розчинявся у темряві вокзального тунелю. Коли потяг зник, Едді відчув те, що відчуває людина, втрачаючи мрію, про існування якої не здогадувалася сама.

Кілька людей, які перебували поруч на платформі, рухались із якимось незграбним напруженням, ніби рейки внизу і підпори над головами транслювали їм передчуття катастрофи. Едді збайдужіло міркував, що століття безпеки минуло, і тепер люди знову сприймають відправлення потяга, як подію, рівнозначну грі зі смертю.

Віллерс пригадав, що сьогодні ще не обідав, але не відчував голоду, хоча підземне кафе «Термінала Таґґарта» більше нагадувало йому дім, ніж порожній кубічний простір помешкання, тому Едді пішов туди. Більше він не мав куди йти.

В кафе майже нікого не було, але перше, на що Віллерс, увійшовши, звернув увагу, — це тонка цівка диму, що звивався над сигаретою робітника. Той сидів самотою у темному закутку.

Навіть не зауваживши, що саме поклав на свою тацю, Едді переніс її до столу робітника, привітався і мовчки сів навпроти. Він дивився на столове срібло перед собою, не розуміючи, що з цим робити, пригадав, для чого потрібна виделка і спробував виконати нею кілька рухів, але виявив, що не здатен їсти. За певний час підняв погляд і побачив, що робітник пильно за ним стежить.

— Ні, — мовив Едді, — ні, зі мною нічого не сталося… Ну так, багато всього відбулось, але яка вже тепер різниця?.. Так, вона повернулася… Що ви хочете від мене ще почути?.. Звідки ви знаєте, що вона повернулася?