Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

благатиму: просто продовжувати. Можливо, ми ніколи не зможемо використати двигун. Але мені треба знати, що десь у світі існує величний розум, який намагається зробити щось видатне, і що в майбутньому ми маємо шанс… Якщо цей двигун так і не буде відновлено, то попереду на нас чекає лише Старнсвілль.

— Так, я знаю.

Даґні щільно притискала слухавку до вуха, докладаючи зусиль, щоб не тремтіла рука. Вона ще зачекала, а потім почула серед тиші тихе клацання телефонного апарата, до якого ніхто не підійшов.

— Його там немає, — промовила Даґні. — Вони його забрали. Тиждень — це набагато більше, ніж їм потрібно. Не знаю, як вони дізнаються, коли настає відповідний момент, але це… — і вона вказала на лист. — Це був саме той момент, і вони ним скористалися.

— Хто?

— Агенти руйнівника.

— Ти починаєш вірити, що вони насправді існують?

— Так.

— Ти серйозно?

— Так. Я зустрічала одного з них.

— Хто це був?

— Я згодом тобі розповім. Не знаю, хто їхній лідер, але зовсім скоро я це з’ясую. Я збираюся це з’ясувати. Та хай мені грець, якщо я дозволю їм…

Даґні раптом зойкнула. Ріарден побачив зміну в її обличчі за мить до того, як вона почула клацання в слухавці. Чоловічий голос проказав:

— Алло?

— Деніелс! Це ви? Ви живий? Ви ще там?

— Ну… так. Це ви, міс Таґґарт? У чому річ?

— Я… Я думала, що ви зникли.

— О, перепрошую. Я тільки щойно почув, що дзвонить телефон. Я був на грядці, збирав моркву.

— Моркву? — вона істерично зареготала, відчуваючи полегшення.

— У мене тут є своя овочева грядка. Раніше то була стоянка інституту. Міс Таґґарт, ви телефонуєте з Нью-Йорка?

— Так. Я щойно отримала вашого листа. Тільки щойно. Я… Я була у від’їзді.

— Ох, — запала пауза, а потім він тихо промовив: — Тут більше немає про що говорити, міс Таґґарт.

— Скажіть мені, ви кудись збираєтеся?

— Ні.

— Ви нікуди не плануєте їхати?

— Ні. Куди?

— Збираєтеся залишитися в інституті?

— Так.

— Як надовго? На невизначений час?

— Так, наскільки я можу припускати.

— А з вами ніхто не розмовляв?

— Про що?

— Про те, щоб ви поїхали.

— Ні. Хто?

— Послухайте, Деніелс. Я не буду обговорювати вашого листа по телефону. Але мені треба з вами поговорити. Я їду, щоб із вами побачитися. Буду так швидко, як тільки зможу.

— Міс Таґґарт, я не хочу, щоб ви їхали. Не хочу, щоб ви докладали стільки зусиль, тому що все однак марно.

— Дайте мені шанс, будь ласка! Ви не повинні обіцяти мені, що передумаєте, не повинні брати на себе жодних зобов’язань. Просто вислухайте мене. Якщо я хочу приїхати — отже, готова ризикнути. Просто треба вам дещо сказати. Я прошу лише про шанс поговорити з вами.

— Ви ж знаєте, міс Таґґарт, що я завжди дам вам такий шанс.

— Я негайно вирушаю до Юти. Вночі. Але ви повинні пообіцяти мені одну річ. Пообіцяєте мене дочекатися? Пообіцяєте, що будете на місці, коли я приїду?

— Що… Ну, звісно, міс Таґґарт. Хіба що я помру або станеться щось таке, на що я не здатен вплинути, але не думаю.

— Якщо не помрете, дочекаєтеся мене, хоч би там що?

— Звісно.

— Обіцяєте, що дочекаєтеся?

— Так, міс Таґґарт.

— Дякую. На добраніч.

— На добраніч, міс Таґґарт.

Вона поклала слухавку і негайно підняла її знову, швидко набираючи наступний номер.

— Едді? Нехай затримають «Комету». Так, поїду сьогоднішньою «Кометою». Нехай приєднають мій вагон, а потім негайно приїжджай до мене додому, — вона поглянула на годинник. — Зараз дванадцять по восьмій. У мене година, щоб встигнути. Не думаю, що надовго їх затримаю. Поговорю з тобою, поки пакуватимусь.

Вона відклала слухавку і повернулася до Ріардена.

— Сьогодні? — запитав він.

— Я повинна.

— Мабуть. А до Колорадо тобі не треба?

— Треба. Я збиралась їхати завтра ввечері. Думаю, Едді впорається із роботою в офісі, а я поїду. Все разом забере у мене три дні, — раптом вона пригадала: — Зараз подорож до Юти триває п’ять днів. Мені треба їхати потягом, на лінії є люди, з якими мені треба побачитися. Це теж не можна відкладати.

— Скільки ти пробудеш у Колорадо?

— Складно передбачити.

— Дай мені телеграму, коли дістанешся, добре? Якщо зрозумієш, що затримаєшся надовше, я приєднаюся до тебе.

Це були єдині слова, якими він висловив те, що так відчайдушно прагнув їй сказати, на що стільки чекав, заради чого прийшов сюди. Зараз він іще гостріше, ніж завжди, відчував потребу їх вимовити, але знав: ще не сьогодні.

За наголошено урочистою інтонацією голосу вона зрозуміла, що він здався, пробачив і прийняв її зізнання.

Даґні запитала:

— Ти зможеш покинути завод?

— Зможу, просто мені потрібно кілька днів, щоб усе залагодити.

Її пропозиція стала для нього знаком прийняття, визнання та прощення:

— Генку, а чому б нам не зустрітись у Колорадо за тиждень? Якщо летітимеш літаком, ми прибудемо туди одночасно. А потім повернемося разом.

— Домовилися… моя найдорожча.

Вона надиктовувала список інструкцій, невпинно рухаючись кімнатою, збираючи одяг, поспіхом пакуючи валізу. Ріарден поїхав. Едді Віллерс сидів біля туалетного столика, все занотовуючи. Він, як завжди, старанно працював, не ставлячи запитань, наче перед ним не було всіх цих пляшечок із парфумами, коробок із пудрою, наче туалетний столик був письмовим столом, а ця кімната — приміщенням офісу.

— Я зателефоную тобі з Чикаго, Омахи, Флаґстаффа й Афтона, — сказала вона, втрамбовуючи до валізи білизну. — Якщо я буду потрібна тобі в інший час, нехай будь-який оператор на лінії накаже дати сигнал потягові.

— «Кометі»? — м’яко запитав він.

— Чорт, ну звісно, «Кометі».

— Добре.

— Не вагайся і телефонуй, якщо виникне потреба.

— Добре. Але не думаю, що виникне.

— Ми впораємося. Будемо працювати по міжміському телефону, як тоді, коли… — і вона затнулася.

— …коли будували «Лінію Джона Ґолта»? — тихо запитав Віллерс.

Вони мовчки перезирнулися.

— Які останні новини про будівельні бригади? — запитала Даґні.

— Працюють. Коли ти пішла з офісу, мені повідомили, що робітники почали робити насипи — у Лорелі, в Канзасі й у Джаспері, в Оклахомі. Рейки везуть із Сілвер-Спрінґс. Усе буде добре. Найскладніше було знайти…

— Людей?

— Так. Керівників. У нас виникли проблеми на заході, на відрізку від Елджина до Мідленда. Всі, на кого ми розраховували, зникли. Я не міг знайти нікого, здатного взяти на себе відповідальність, ні на нашій лінії, ні деінде. Навіть намагався залучити Дена Конвея, але…

— Дена Конвея? — завмерши, перепитала Даґні.

— Так. Намагався. Пробував. Пам’ятаєш, як він прокладав колію зі швидкістю вісім кілометрів за день, саме у тих місцях? Ох, я знаю, що у нього є