Читати книгу - "Чорнильна кров"

Нагодуй її.

Фарид запропонував, щоб Меґі читала там, де спали Вогнерукий і він. Заплічник Вогнерукого лежав біля його ковдри, обидві куниці скрутилися по боках від нього. Фарид присів і притиснув заплічник до грудей, наче в ньому стукало серце Вогнерукого. Очима, сповненими очікування, він глянув на Меґі, але вона мовчала. Дивилася на літери і мовчала. Почерк Феноліо розпливався перед її очима, наче вперше не захотів, щоб його прочитали.

— Меґі? — Фарид дивився на неї. В його очах бриніло стільки суму, стільки розпачу.

«Для нього, — подумала вона, — тільки для нього». І стала на коліна на ковдру, під якою спав Вогнерукий.

Вже промовивши перші слова, вона відчула, що Феноліо добре зробив свою справу, відчула, як літери дихнули на неї. Літери ожили, оповідка знову ожила. Вона хотіла збільшитися. Вона цього хотіла! Феноліо відчував те саме, коли писав її?

«Одного дня, коли смерть знову отримала багату здобич, — почала Меґі, їй здалося, ніби вона читає добре знайому книжку, яку недавно відклала вбік. — Феноліо, великий поет, вирішив більше не писати. Він стомився від слів і їхньої сили спокушати. Йому було прикро, що вони його обманювали, насміхалися з нього і мовчали, коли мали говорити. Отож він викликав іншого, молодшого за себе, на ім'я Орфей. Спритний з літерами, хоча ще не вміє добирати їх так майстерно, як Феноліо. Старий вирішив навчити його свого мистецтва. Для кожного майстра настає пора передати своє вміння. Певний час Орфей замість нього мусить бавитися зі словами, спокушати і брехати з їх допомогою, творити і руйнувати, проганяти і викликати назад. А Феноліо чекатиме, щоб його втома минула, щоб у ньому знову прокинулося зацікавлення літерами. І тоді він відішле Орфея назад — у світ, з якого його викликав тільки для того, щоб той свіжими словами вберіг життя його історії».

Голос Меґі затих. Він відлунював під землею, наче в нього з'явилася тінь. І тієї миті, коли запала тиша, почулися кроки. Кроки на мокрому камені.

Знову одна

«Надія» — щось пернате.

Емілі Дікінсон. Надія[13]

Орфей зник просто перед очима Елінор. Пляшка вина вислизнула Елінор із рук, впала на дерев'яну бібліотечну підлогу й розбилася серед усіх тих розкритих книжок, які залишив Орфей.

Пес завив, і так огидно, що Даріус примчав аж із кухні. Ґевал стояв, витріщившись на місце, де хвилину тому був Орфей.

— Він… — прошепотіла Елінор. — Даріусе, він… Він там… вони всі там. Тільки ми тут!

На мить Елінор відчула безмежний жаль до себе. Вона, Елінор Лоредан, тут, серед усіх цих книжок, і вони не впускають її, жодна з них. Двері, які її кличуть, зачинено. Кляті безсердечні книженції! В них повно порожніх обіцянок, повно фальшивих приманок, вони постійно збуджують голод, та ніколи не втамують його, ніколи!

«Елінор, ти ж сприймала все по-іншому! — подумала вона, витираючи сльози. — Ну то й що? Хіба ти не досить стара, щоб змінити думку, попрощатися з давньою любов'ю, яка так підступно тебе обдурила? Бідолаха Елінор, самотня Елінор!»

Вона так голосно схлипнула, що аж затисла рукою рота.

Даріус співчутливо глянув на Елінор і нерішуче підійшов. Добре, хоч він із нею. Але й він не допоможе.

«Я хочу до них! — подумала Елінор у розпачі. — Вони моя сім'я: Реза, Меґі і Мортимер. Я хочу побачити хащу, відчути фею на руці, зустріти Чорного Принца, навіть якщо й доведеться терпіти запах його ведмедя, хочу почути, як Вогнерукий розмовляє з вогнем, навіть коли він і досі мені огидний! Я хочу, хочу, хочу…»

— О Даріусе! — схлипнула Елінор. — Чому цей клятий чоловік не взяв мене з собою?

Даріус дивився на неї своїми мудрими совиними очима.

— Ге, куди він зник? Цей байстрюк мені ще винний! — Ґевал підійшов до того місця, звідки зник Орфей, і роззирнувся, наче той сховався між поличками.

— От дідько, що він собі думає? Отак просто зник! — Ґевал нахилився і підняв аркуш.

Це аркуш, який читав Орфей! Він забрав з собою книжку, та залишив текст, який відчинив йому двері? Отже, не все втрачено…

Елінор рішуче висмикнула аркуш у Ґевала з рук.

— Віддайте сюди! — крикнула вона й притисла аркуш до грудей, як Орфей притискав книжку. Ґевалове обличчя спохмурніло. Здавалося, що в ньому борються протилежні почуття: лють на зухвальство Елінор і страх перед літерами, які вона так пристрасно притискала до грудей. Елінор засумнівалася, котре почуття переможе.

— Лише подивіться на них! — зареготав Ґевал. — Ну, і що ти робитимеш з цією писаниною, книгогризко? Розчинишся у повітрі, як Орфей, Сорока і двоє твоїх друзів? Гайда, не гальмуй! Та спершу я хочу дістати гроші, які мені винні Орфей і стара!

— Винагорода для тебе, звичайно, я розумію! — сказала Елінор. — У кімнаті я заховала трохи грошей. Даріусе, ти знаєш, де вони. Віддай йому все, що там ще є. Головне, щоб він зник.

Ґевал пошкандибав за Даріусом. Елінор лишилася в бібліотеці.

Довкола запала тиша. Орфей відіслав назад усі створіння, які вичитав з її книжок. Лише його пес із обвислим хвостом обнюхує місце, де ще кілька хвилин тому стояв господар.

— Так порожньо! — пробурмотіла Елінор. — Так порожньо…

Вона почувалася неймовірно самотньою. Певно, ще самотнішою, ніж коли Сорока забрала з собою Мортимера і Резу. Книжки, в якій вони всі зникли, теж немає. Що станеться з книжкою, яка пропаде у власній історії?

«Забудь про книжку, Елінор! — подумала вона, коли сльоза збігала по носі. — Як ти їх шукатимеш?»

Орфеїв текст. А що, як не він переніс Орфея? Елінор обережно відчинила скляну вітрину, витягла чудове ілюстроване видання казок Андерсена з дарчим підписом автора й поклала туди аркуш.

Новий поет

Радість писання.

Спромога увіковічення.

Смертної руки відомста.

Веслава Шимборська. Радість писання[14]

Орфея ледь було видно в темряві. Він нерішуче вийшов на світло гасової лампи. Меґі здалося, наче він щось засунув під куртку, але дівчинка не зрозуміла, що саме. Можливо, книжку.

— Орфею! — скочив до нього Фарид.

Меґі уявляла Орфея інакшим… прикметнішим. Перед нею стояв приземкуватий молодик у недолугому костюмі. Стояв знічено, мовби проковтнув язика, і розглядав Меґі, штольню, коридор і Фарида, який, здається, забув, що цей чоловік обікрав його і здав Басті. Орфей, схоже, не впізнав Фарида, та коли нарешті здогадався, хто перед ним, знову спромігся заговорити.