Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Соціальна працівниця Донна Гаднел склала своєрідну «угоду», яку Біллі мав підписати на знак того, що він готовий дотримуватись низки обмежень. Передусім юнак повинен був пообіцяти «не бойкотувати жодного з членів персоналу й не намагатися знеславити чиєсь ім’я чи підірвати авторитет». Якби Біллі бодай раз порушив це правило, йому б на певний час заборонили бачитися з письменником.

У кімнаті Міллігана не мало бути скляних або гострих предметів. На хлопця не поширювались загальні привілеї — для цього потрібен був попередній дозвіл когось із працівників денної зміни. Юнак не мав права відповідати на дзвінки, йому дозволялось тільки раз на тиждень телефонувати своєму адвокатові та двічі на тиждень — матері або сестрі. Навідувати Біллі могли тільки його мати, сестра зі своїм нареченим, адвокат і письменник. Юнакові заборонялось «давати поради — медичні, соціальні, юридичні, економічні, психологічні тощо — будь-кому з пацієнтів». Він міг знімати зі свого рахунку через бухгалтерію шпиталю не більш ніж вісім доларів і сімдесят п’ять центів на тиждень і не мав права накопичувати в себе суму, що перевищувала б згадану. Малювати Біллі дозволялось тільки обмежену кількість часу й лише під наглядом. Закінчені полотна в нього щотижня забирали. І тільки якщо Біллі протримається два тижні, не порушивши жодного правила, йому почнуть поступово повертати деякі привілеї.

Біллі був згоден на все.

«Розщеплений» Біллі дотримувався всіх правил, хоч і відчував, що персонал перетворив для нього шпиталь на в’язницю. Його знову карали за те, чого він не робив. Від Артура й Рейджена не було ні слуху ні духу, тож більшість часу Біллі проводив перед телевізором, як і решта пацієнтів.

За два тижні юнак заслужив перше послаблення: йому знову дозволили зустрічатися з письменником.

Учитель не з’являвся відтоді, як розпочалося цькування в «Диспетч». Біллі було соромно, що сам він майже нічого не пам’ятає зі свого минулого й не може розповісти письменникові ніяких подробиць. Вони з письменником домовились, що «розщеплений» Біллі називатиме себе «Біллі-Р», щоб уникнути плутанини.

— Все владнається, — запевняв Біллі-Р письменника. — Мені дуже прикро, що зараз я мало чим можу вам допомогти, але все налагодиться, щойно до мене повернуться Артур і Рейджен.

(3)

У п’ятницю, 22 травня, письменника знову зустрів Біллі-Р. Юнак мав пригнічений вигляд, млявий погляд, говорив повільно, запинаючись. Письменникові було боляче на нього дивитись.

— Для запису, — почав він, — з ким я зараз розмовляю?

— Це я, Біллі-Р. Досі не відбулось повного злиття. Немає моїх Артура й Рейджена. Мені дуже шкода.

— Тобі нема за що вибачатися, Біллі.

— Вам від мене не буде ніякої користі.

— Нічого, Біллі, все гаразд. Ми можемо просто побалакати.

Хлопець кивнув, але вигляд у нього був апатичний і виснажений.

Вони трохи поговорили, і письменник запропонував запитати в когось із персоналу, чи не відпустять Біллі з ним на прогулянку. Вони розшукали Норму Дишонг, яка дала добро, але сказала не виходити за територію шпиталю.

День стояв сонячний. Вони неквапливо брели вперед, і письменник попросив Біллі повторити шлях, яким Денні йшов того дня, коли опинився на верхівці пагорба, над урвищем.

Біллі не знав точної дороги, але приблизно уявляв, у якому напрямку треба рухатись, тому спробував відтворити маршрут Денні. Втім, усе було марно. Його спогади виявились занадто розмитими.

— Є одне місце, куди я люблю приходити, коли хочу побути на самоті, — сказав юнак. — Ходімо краще туди.

Дорогою письменник запитав:

— А що відбувається з рештою людей у твоїй голові, коли злиття всього лише часткове, як оце тепер? На що це схоже?

— Зараз усе потроху змінюється, — відповів Біллі. — Існує щось, що лікарі називають спільною свідомістю. Так ось, часом я немовби прориваюсь до цієї спільної свідомості разом з іще деякими членами «сім’ї». Мені здається, що ці випадки стають регулярнішими. Думаю, що зараз далеко не всі з нас мають доступ до цієї спільної свідомості, та все ж проблиски бувають: зненацька хтось може точно сказати, чим цієї самої миті займається інший. Не знаю, як і чому це відбувається.

Біллі помовчав, а тоді продовжив:

— Ось, наприклад, минулого тижня сталась гучна сварка під час зустрічі Аллена з лікарем Колом, іще одним психіатром і тим чоловіком, що стежить за дотриманням прав пацієнтів. Спершу Аллен із ними сперечався, а потім схопився на ноги й випалив: «Ідіть ви під три чорти! До зустрічі в Лімі!», — і вилетів за двері. Я сидів у кріслі в загальній залі, коли раптом почув ці слова. Я аж скрикнув: «Що? Гей, стривай-но! Яка ще Ліма?» І ось сиджу я на краєчку крісла, і мене страх пробирає, бо я, виходить, почув репліку, сказану кілька секунд тому, ніби в моїй голові взяли й прокрутили плівку з чужою розмовою. Тут до зали заходить той психіатр, що був із Алленом і лікарем Колом. Я йому й кажу: «Будь ласка, ви всі повинні мені допомогти». — «Що ти маєш на увазі?» — не розуміє він. Тут мене починають бити дрижаки, і я розповідаю йому, які слова пролунали в моїй голові, й запитую, чи була така розмова насправді. «Невже я щойно бовкнув, щоб мене відіслали до Ліми?» А психіатр і відповідає: «Так». Тоді я як розревусь! «Не слухайте мене, — кажу, — забудьте, про що я там варнякав».

— А раніше з тобою такого не бувало?

Біллі замислено глянув на письменника.

— Думаю, це перша ознака формування спільної свідомості при неповному злитті.

— Це дуже важливо.

— Але й моторошно. Я плакав, кричав. Усі присутні в залі люди повернулись і витріщились на мене. А я навіть не усвідомлював, що сказав щось, тому дивувався, чому всі так на мене дивляться. І раптом почув у голові свій лемент, мов на записі.

— Ти й досі Біллі-Р?

— Так.

— Із вас усіх тільки ти чуєш таке «програвання записів»?

Хлопець кивнув.

— Це тому що я — стрижнева особистість. Саме я формую нашу спільну свідомість.

— І що ти про це думаєш?

— Це означає, що я одужую. Але поки що мені дуже лячно. Іноді я себе запитую: чи так уже сильно я хочу вилікуватись? Чи варто заради цього терпіти такий страх? Чи варто зносити все те лайно, через яке доводиться проходити? Чи не краще було б поховати себе десь у віддаленому закапелку свого