Читати книгу - "Танок з драконами"

— Даруйте, що не встаю, — мовив він замість привітання. — Перехід нас добряче втомив, а ноги в мене схильні до мозолів. Прокляття якесь, їй-бо.

«Не прокляття, а знак слабкості. Скиглиш, наче квола стара.» Стрікланди пов’язали свою долю з «Золотою Дружиною» від самого її заснування. Прапрадід Гаррі втратив землі, приєднавшись до Чорного Дракона у першому Повстанні Чорножара. «Чотири покоління щирого золота» — полюбляв вихвалятися Гаррі, ніби чотирма поколіннями вигнання і поразок варто було пишатися.

— Можу зробити вам цілющої масті, — зауважив Хальдон, — а ще знаю деякі природні солі, які загартують шкіру.

— Дякую на доброму слові. — Стрікланд майнув до зброєносця. — Гей, Гачику, налий-но вина моїм друзям.

— Дякую, не варто, — відповів Гриф. — Вип’ємо краще води.

— Воля ваша. — Отаман-полковник посміхнувся до принца. — А це, виходить, має бути твій син.

«Чи знає він правду? — спитав себе Гриф. — Скільки йому розповів Милош?» Варис непохитно стояв на тому, щоб берегти усе в таємниці. Їхні з Іліріо задуми, що стосувалися Чорносерда, лише з ним і обговорювалися; решта полку ні про що не здогадувалася — бо чого не знаєш, того не вибовкаєш.

Але тепер наставали зовсім інші часи.

— Жоден чоловік не побажав би собі гіднішого сина, — мовив Гриф, — але хлопець не вродився від моєї плоті та крові, і звуть його не Грифом. Панове! Дозвольте представити вам Аегона Таргарієна, першородного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, від принцеси Елії Дорнійської… що скоро з вашою допомогою стане Аегоном, Шостим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, Семицарства законним володарем.

Приголомшливу новину зустріло байдуже мовчання. Хтось прочистив горлянку. Один із Коліїв підлив собі вина з глека. Горис Едорієн покрутив пальцем один зі своїх кучерів і щось промуркотів невідомою Грифові мовою. Лазвель Пик закашлявся, Мандригуля і Лотстон перезирнулися. «Вони знають, — усвідомив Гриф. — Знали від початку, як ми зайшли.» І знову обернувся до Гаррі Стрікланда.

— Коли ти їм сказав?

Полковник поворушив намозолені пальці у своїй купелі для ніг.

— Коли ми прийшли на річку. Люди собі місця не знаходили, і з вагомої причини. Ми ж бо не пішли у вигідну виправу до Спірних Земель, і заради чого? Сидіти зопрівати тут на цій богом проклятій спеці, дивлячись, як спливають грошики, іржавіють мечі, відвертаються та йдуть геть багаті наймачі?

Грифові шкірою побігли сироти.

— Хто?

— Юнкайці. Посол, якого вони відправили улещувати Волантис, уже відіслав назад до Невільницької затоки три охочих полки. Хоче, щоб ми були четвертим. Дає вдвічі стільки, скільки платив Мир, а на додачу по невільникові кожному воякові у полку, по десять — старшині, та сотню добірних дів — особисто мені.

«Нівроку, щоб мені очі повилазили.»

— Для цього знадобиться багато тисяч рабів. Де юнкайці сподіваються знайти аж стільки?

— У Меєрині. — Стрікланд махнув своєму зброєносцеві. — Гачику, рушника! Вода вистигає, скоро пальці мені стануть як родзинки. Ні, не того рушника. М’якого.

— Ти їм відмовив, — сказав Гриф.

— Я сказав, що подумаю.

Коли зброєносець почав витирати йому ноги, Гаррі зіщулився.

— Обережніше з пальцями, хлопче! Уяви, що то ягідки з тонкою шкіркою. Суши їх так, щоб не пошкодити. Не дери, а песть. Отак, отак! — Він обернувся назад до Грифа. — Відмовити просто в очі було б нерозумно. Хлопці б мали право спитати, чи не з’їхав я з глузду.

— Скоро ти матимеш роботу і для хлопців, і для їхніх клинків.

— Справді? — перепитав Лисоно Маар. — Гадаю, вам відомо, що дівчина Таргарієн не вирушила на захід?

— Ми чули плітки в Сельорисі.

— То не плітки. Щира правда. От лишень годі збагнути, чому. Сплюндрувати Меєрин — гаразд, чом би й ні? Я б на її місці зробив те саме. Невільницькі міста спливають золотом, наче гноєм, а на завоювання Вестеросу грошви треба — страх. Але з якого дива там стовбичити? З переляку? З лінощів? Чи може, з божевілля?

— Чому — байдуже. — Гаррі Стрікланд розгорнув пару смугастих вовняних шкарпеток. — Вона в Меєрині, а ми тут, де волантинцям щодня менше до вподоби наша присутність. Ми прийшли з наміром піднятися за короля та королеву, які повернуть нас додому на Вестерос. Але це дівчисько Таргарієн вигадало собі не повертати батьківський престол, а саджати оливи. А тим часом на неї насуваються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. Проти неї вийдуть у поле Кровоборід і Строкатий Князь… а скоро нагодиться і флот Старого Волантису. Що вона має проти них? Постільних рабів з дрючками?

— Неблазних, — відповів Гриф. — І драконів.

— Так, драконів, — відповів отаман, — але молодих, чи не щойно налуплених.

Стрікланд обережно насунув шкарпетку на мозолі, потім угору литкою.

— Чи багато їй буде від них зиску, коли всі ті полки схоплять її місто в залізний кулак?

Трістан Водограй затарабанив пальцями по власному коліну.

— Тим паче, кажу я, треба до неї поквапитися. Якщо Даянерис не їде до нас, ми мусимо їхати до Даянерис.

— А чи вміємо ми бігти хвилями, пане мій добрий? — запитав Лисоно Маар. — Кажу вам знову, морем ми срібної королеви не дістанемося. Я сам ходив до Волантису, вдаючи з себе купця. Намагався вивідати, скільки кораблів ми зможемо найняти. Гавань юрмиться галерами, кочами, думбасами на кожен смак і розмір, та скоро мені довелося змовлятися з перемитниками і піратами. Князь Конінгтон має пам’ятати зі своєї в нас служби, що ми маємо в полку десять тисяч вояків. П’ять сотень лицарів, кожен з трьома кіньми. П’ять сотень зброєносців, кожен на одному коні. А ще слони — не забудьмо про слонів. Піратського корабля нам не досить… нам знадобиться піратський флот! Але навіть якби такий і знайшовся… з Невільницької затоки долетіла звістка, що Меєрин обложили і замкнули в кільце.

— Можна вдати, що ми згодні на угоду з юнкайцями, — запропонував Горис Едорієн. — Дозволити юнкайцям відвезти нас на схід, а попід мурами Меєрину повернути їхнє золото.

— Одна розірвана угода вже досить плямує честь нашого прапора. — Галайда Гаррі Стрікланд замовк, мацаючи руками свою намозолену ногу. — Дозвольте нагадати: до цієї таємної угоди приклав свою печатку не я,