Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

«Ага», — подумала Кет.

— Звісно, ми не мали таких фінансових ресурсів. Однак потім, буквально за тиждень після моєї розмови з містером Кірнаном, прийшов ваш лист з відеодиском. До речі, я його продивився з величезною цікавістю.

«Закладаюся, що подивилися, — думала Кет. — Особливо ту частину, в якій доктор з Сан-Франциско каже, що біль, пов’язаний з отриманими травмами, можна значно полегшити фізіотерапією. Суворою фізіотерапією».

Це правда, що близько дюжини лікарів на тому DVD розписувалися у власному безсиллі, але Кет вірила, що доктор Ділавар був єдиним, хто наважився говорити напряму. Вона здивувалася, коли дізналася, що Ньюсом дозволив записати це відео на диск, але з часу аварії шоста найбагатша у світі людина часто припускалася помилок.

— Ви заплатите мені необхідну для відбудови церкви суму, сер?

Ньюсом вивчав його. На лобі, якраз під лінією волосся, стали проступати маленькі крапельки поту. Скоро Кет дасть йому ліки, байдуже, попросить він про це чи ні. Біль справді був надто сильним; він не був, як вона гадала, вигаданим чи ще якимось, він просто був…

— А ви погодитеся не просити більше? Джентльменська угода. Нам не треба нічого підписувати.

— Так, — без жодних вагань відповів Райдаут.

— Хоча, якщо ви зможете прибрати біль — вигнати біль, — я, певне, зроблю певний внесок. Значний внесок. Те, що ви, здається, називаєте добровільною пожертвою.

— Це ваша справа, сер. Ми можемо почати?

— Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Хочете, аби всі пішли геть?

Райдаут знову затрусив головою: вліво-вправо, вправо-вліво, знову прямо:

— Мені потрібен буде помічник.

«Фокусникам він завжди потрібен, — подумала Кет. — Це час тина шоу».

Надворі завив вітер, ущух, потім знову завив. Світло блимнуло. За будинком генератор (іще одна наворочена штука) ожив, а тоді стих.

Райдаут сів на край ліжка:

— Гадаю, містер Дженсен. Він мені видається сильним і швидким.

— Так і є, — відповів Ньюсом. — Він грав у футбол у коледжі. Фулбек. Відтоді не втратив форми.

— Ну… трохи, — скромно протягнув Дженсен.

Райдаут нахилився над Ньюсомом. Його темні, глибоко посаджені очі похмуро вивчали пошрамоване лице мільярдера.

— Дайте відповідь на одне моє запитання, сер. Якого кольору ваш біль?

— Зеленого, — сказав Ньюсом. Він зачаровано дивився на священика. — Мій біль — зелений.

Райдаут кивнув: вгору-вниз, вгору-вниз, знову прямо. Він не втрачав зорового контакту. Кет була переконана, що він із такою ж могильною серйозністю кивав би, якби Ньюсом сказав, що його біль — синій чи багряний, як казковий багряний людожер. Вона подумала зі страхом справжнього здивування: «Я можу зараз втратити контроль над собою. Справді можу. Це буде найдорожчий напад гніву в моєму житті, але все одно — я можу».

— А де він?

— Скрізь, — це пролунало майже як стогін.

Меліса зробила крок уперед, стурбовано зиркаючи на Дженсена. Кет бачила, як він кивнув, жестом наказуючи їй повернутися до дверей.

— Так, він любить створювати таке враження, — сказав Райдаут. — Але це не так. Сер, заплющте очі та зосередьтесь. Знайдіть свій біль. Не зважайте на оманливі крики, які він видає, — ігноруйте це дешеве черевомовство — і знайдіть його місце розташування. Ви можете це зробити. Ви повинні це зробити, якщо хочете, щоб усе пройшло успішно.

Ньюсом заплющив очі. З півтори хвилини кімнату не тривожив жоден звук, тільки вив вітер та бризкав дощ — наче хтось кидав жмені гравію об шибки. У Кет був старомодний механічний годинник, який батько подарував їй багато років тому на завершення школи медсестер, і коли вітер ненадовго затихав, вона чула його самозакохане цокання. І ще дещо: у дальньому кінці будинку старенька Тоня Мерсден наспівувала, прибираючи кухню наприкінці робочого дня: «Вирішило жабенятко оженитись, мммммм…» [263]

Нарешті Ньюсом промовив:

— Він у мене в грудях. Високо в грудях. Або на дні горла, якраз під трахеєю.

— Ви його бачите? Зосередьтесь!

Вертикальна зморшка виникла на лобі Ньюсома. Шрами на шкірі, яку здерло під час аварії, тремтіли по всі її довжині.

— Я бачу його. Він пульсує в такт мого серцебиття. — Його губи з відразою скривилися. — Він огидний.

Райдаут нахилився ближче.

— Це куля? Це ж вона, так? Зелена куля.

— Так. Так! Маленька зелена куля, що дихає!

«Прямо як саморобний тенісний м’ячик, який у вас або в рукаві, або в тій великій коробочці для обідів, преподобний», — подумала Кет.

І тут, наче вона подумки керувала ним (а не просто припускала, як розвиватиметься ця маленька, посередня п’єска), Райдаут сказав:

— Містере Дженсен, сер. Там під моїм стільцем лежить коробочка для обідів. Дістаньте її, відкрийте та станьте біля мене. Зараз вам більше не треба нічого робити. Просто…

Кет Макдональд зірвалася. Вона почула клацання у власній голові. Воно звучало так, наче Роджер Міллер[264] клацав пальцями перед вступом до «Короля Доріг».

Вона стала біля Райдаута та відштовхнула його плечем убік. Це було легко. Чоловік був вищим за неї, але Кет перевертала та піднімала пацієнтів майже половину свого життя, тому була сильнішою.

— Розплющте очі, Енді. Розплющте їх негайно. Погляньте на мене.

Приголомшений Ньюсом послухався. Меліса та Дженсен, який тепер тримав у руках коробку з обідом, мали стривожений вигляд. Одна з незмінних умов їхнього робочого життя — так само як і життя Кет, принаймні дотепер, — була не керувати босом. Це бос керує тобою. І ти вже точно не маєш шокувати його.

Та з неї було досить. Цілком імовірно, що вже за двадцять хвилин Кет доведеться повзти за світлом фар охопленими бурею дорогами до найближчого мотелю, та це не мало жодного значення. Вона більше не могла терпіти цього.

— Це все лайно, Енді, — мовила вона. — Чуєте мене? Лайно.

— Гадаю, тобі краще спинитися зараз, — відказав Ньюсом і осміхнувся — у нього були різні посмішки, і ця не віщувала нічого доброго. — Звісно, якщо хочеш зберегти роботу. У Вермонті є купа інших медсестер, які спеціалізуються на больовій терапії.

Певно, вона б і зупинилася, якби Райдаут не сказав:

— Дозвольте їй висловитися, сер.

Лагідність його голосу довела Кет до межі.

Вона нахилилася вперед, ближче до нього, і слова полилися з неї стрімким потоком.

— Останні шістнадцять місяців — відтоді як ваша дихальна система відновилася настільки, щоб можна було зайнятися фізіотерапією, — я бачила, як ви вилежуєтеся у своєму грьобаному дорогому ліжку й ображаєте власне тіло. Мене нудить від цього. Ви що, не розумієте, яка це удача: вам пощастило вижити, коли решта пасажирів того літака загинули? Яке це диво, що у вас не пошкоджено хребет, череп не розтрощив