Читати книгу - "Божа кара"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п’ятої (завжди прокидався о п’ятій) та потихеньку й змотаюсь.
Послався, ліг і провалився у сон.
І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.
Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.
Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги…
Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?
А мені довелося.
Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.
Одкачували сестричку до ранку.
Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:
— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!
Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.
Зате тиша вночі, як у могилі.
Кр-р-расота!
Випив і закусив
Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров’ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.
Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.
Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила «козу».
Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п’яніли, подавали так звані «лєдєнци», що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.
Народний артист теж залюбки водив ту «козу» й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.
Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину:
— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.
Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:
— Хліб на столі… Баночка з маслом на підвіконні… І дай нам спокій…
— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.
Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.
А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати, — майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням…
Впоравшися з маслом, завалився спати.
А вранці його ледь добудилася дружина:
— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?
— Нормально, — відповів народний артист, позіхаючи.
— Та ти хоч знаєш, що ти з’їв?!
— Масло.
— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..
Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.
А на масло відтоді дивитись не міг:
— В труні я його бачив!
Класово ворожий напій
Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.
Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.
Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.
Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: «У нас не крадуть!»
Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не «крадуть». На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: «Украдено в їдальні № 1». Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.
Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.
Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!»
Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.
То як же його не скуштувати!
— Мені оте, — тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.
— Скільки?
Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.
— Чотири.
— Не обдме? — питає буфетниця.
— Питаєте! — чую глузливе за спиною. — Та йому відро дай — видме ще й вилиже.
Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.
Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.
Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо «когда я єм, то глух і нєм».
Напій виявився не тільки неймовірно смачним, а й до біса наїдним. Після другої чашки відчув, що шлунок наповнився вщерть. Але не лишати ж на сміх ворогам дві чашки какао!
Тож, сито зітхнувши, тягну третю.
Після третьої какао стояло під горлом…
Очі рогом лізли, коли допивав четверту…
Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися праворуч-ліворуч, люди з обличчями кольору какао теж п’яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао.
Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко та Кость Карпенко.
— А ми боялися, що ти запізнишся! — сяйнула до мене поглядом Валя.
— Ще б чого! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.
Став із Валею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.
— Ось послухайте новий анекдот, — обізвався Карпенко.
Анекдот був дуже смішний, всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вінця, реготнув і я. Реготнув — та й торохнув щосили…
Валя підскочила як обпечена. Підходив поїзд, а мені здавалося, що люди вибігли на непристойний той звук.
Я не знав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Божа кара», після закриття браузера.