Читати книгу - "Божа кара"

— Умієш кукурікать?

Пробелькотів, що умію.

— Ану закукурікай!

Закукурікав, по-півнячому витягаючи шию.

— Годиться.

Підвели до паркана високого, підсадили на вузенький дашок. За три кроки будинок чорнів великим вікном — там уже спали.

— Кукурікай! — І шилом у задницю.

— Ку-ку-ріку-у-у! — заволав у вікно. — Ку-ку-ріку-у-у!! — заголосив щодуху, одержавши чергову ін’єкцію.

Вікно враз освітилося. Щось майнуло по той бік, брязнула клямка, і на ґанок вискочив розлючений хазяїн.

Матюкаючись, підбіг до паркана, і гнидівська босота попхнула мене йому прямо на голову.

Хазяїн не скрутив одразу мою півнячу шию. Він, вочевидь, прочитав мого вірша, що за нього мене преміювала Москва. Натомість згріб мене за поетичну чуприну, доволік до хвіртки і колінищем чавунним дав такого копняка, що я не півнем — поросям кувікнув, вилітаючи на вулицю.

Не встиг, стогнучи, звестись на рівні, як мене знову оточила босота. Поставила раком, дала сірника і наказала міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому популярну на той час пісеньку: «Легко на сердце от песни веселой». А щоб рухався веселіше, осідлали пацаном, і той нещадно молотив п’ятами в боки.

Вам доводилося сірником міряти дорогу додому? Хоча б метрів двадцять проміряти?

А я міряв майже до ранку. І голосив оту веселу пісеньку, що її зненавидів на всеньке життя.

Наврочене яйце

А сталося це на Богом забутому хуторі, де я і дружина замолювали свої партійні гріхи.

З ранньої весни до пізньої осені.

Не тому, що нас так уже мучила совість, — совість завжди можна прилюляти, гляньте хоча б на комуністів сучасних… А тому, що в нас, городян, досить було оселитись на хуторі, як обзивався інстинкт хлібороба.

Тож ми шпарко заходилися хазяйнувати на землі, на отому майже гектарові, де бур’яни аж гули та замість людей хазяйнували лисиці. Орали і сіяли, копали й садили, вирощували хліб і до хліба, ще й курей повен двір напустили, паця, симпатія жінчина, у хлівцеві зарохкала, і нещадна війна з жуком колорадським, із пирієм та щирицею, — вгору глянути ніколи, кожен день хоч доточуй, про радіо-телевізор забудь і не згадуй, хіба що перекинешся словом із сусідами, привітними й не дуже; яких Бог послав, з тими і вживайся.

Найчастіше спілкувалися з сусідкою Надькою, яка жила через вулицю.

Надька наче й жінка не зла, але все, що попадало під руку, сварила по-чорному.

Особливо діставалося гусям.

Що й жеруть як у прірву: не встигнеш одігнати до річки — плавали не плавали, та й швиденько назад: сип їсти, хазяйко!

Що й несуться на сміх курям — гороб’ячі й то більші.

— А гиля, бодай ви всі поздихали! — так Надька щоранку турить до річки гусей мимо нашого двору.

Якось я спустився до Гівнянки, симпатичної річечки, що наш город обціловувала делікатними хвильками. Глядь: яйце у воді. Ледь в долоню вмістилося, коли я його вивудив. Страуси в нас розплодились, чи що? Невже Надьчина гуска з переляку знесла?

— Надько! — гукнув, до сусідського двору піднявшись. — Погляньте, які яйця ваші гуси несуть! А ви на них грішите!

Анітелень. Не інакше як Надька на городі зашилася, з бур’янами воює, весь світ кленучи.

Подумав-подумав та обережно яйце те й поклав. Перед вікном, що світило на вулицю. Хай помилується хазяйка та не кляне тих нещасних гусей.

Ну, а що далі було, то не доведи й помилуй!

Угледіла Надька яйце. Одразу ж угледіла: від тих очей ніщо не сховається.

Наврочене! Якась личина наврочила та їй під хату й підкинула.

Що робити?!

А до ворожки!.. До баби-шептухи… Хай пораїть, як лихо одвести.

Ворожка пораїла так:

— Ото як побачиш яку, що на яйце витріщається ще й губами ворушить, то хапай те яйце та на її голові й розтовчи.

Повернулася Надька, за вікном причаїлась.

Іде! Баба Палажка, свічечка Божа. Будень надворі, а вона в празниковому. Не інакше до Божого храму — гріхи всіх хуторян одмолювати. Така богомільна, що аж!

Тиць — зупинилася! На яйце баньки свої вилупила. Ще й губами ворушить.

«Вона!!!»

Не встигла баба й двір поминути, як Надька її й наздогнала. Та з усього маху яйцем по голові!.. По голові!.. Ще й по писку — жовтком!..

Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…

А я?

Що ж я…

Я мовчав — беріг свою лисину.

Надька така: не пожаліє яєць!

Вони такі!

Мій правнук — вихованець дитячого садочка.

Не по літах серйозна людина.

Скаже що — хоч стій, хоч падай.

Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.

Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.

Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.

— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.

Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.

— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..

А це вже нещодавно — останній рік у садочку.

— Ти там не нудьгуєш?

Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:

— Не заважай!

А мене розбирає стареча цікавість:

— А в тебе там дівчина є?

— Є.

— А як її звати?

— Олюня.

— І давно вона в тебе?

— Два роки.

— І що ви збираєтесь робити після садочка?

— Поженимось.

— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.

— У тебе, дідусю.

— А я вам не заважатиму?

— А ти, дідусю, помреш.

— А як не помру?

— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!

Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»

Випадок у лікарні

Не терплю хропунів.

Можуть же полікуватися! Можуть!

Не лікуються, труять іншим життя.

Мені підселили хропуна з хропунів.

Мені, у якого сон наче в зайця!

Рип — і я вже схопився.

Трісь — і я вже на рівних.

Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.

А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.

Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.

Поскаржився черговому лікареві.

— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.

Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!

Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.

Те, що треба!

Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.

Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…

Добіг, а сестра на дивані.