Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

конюха, який навіть не був убитий на війні, а помер від пухлини мозку, і запитувала себе: «Чи згадуватимуть про них? Але хто ж може запам'ятати всі ці тисячі вбитих?» Коли вона 27 днів тому попрощалася в Москві зі своїми друзями й російськими господарями, у яких мешкала, вона почувалася відстороненою, заціпенілою, слів бракує, щоб описати цей стан.

Вийшовши з вагона, вони попрямували до міста. На вулицях вона спостерігала багатомовний і багатоликий натовп, людей різних національностей і в різній військовій формі. Тут були китайці, монголи, татари, індуси, росіяни (зрозуміло), англійці, румуни, американці, французи, італійці, бельгійці та японці. (Це на них чекали два великі військові кораблі в порту.) У Росії почалася іноземна інтервенція: спершу це була спроба утримати Росію в складі воюючих держав, але поступово вона перетворилася на боротьбу проти більшовиків, які засіли в Москві. На ринках і в крамницях з'явилася безліч товарів. Можна було купити навіть вершкове масло. У консульстві її зустрів ввічливий чиновник, який передав їй 20 фунтів, надісланих її братом з Англії. Доведеться почекати транспорту, що вивезе її з Владивостока. Він тільки не міг сказати коли.

Вона насолоджувалася тим, що знову могла їсти білий хліб і полуничний джем.

Цього самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

Незвично холодно для цієї пори року, дме північний вітер. Кілька літаків борються з вітром, але їх небагато. Просто сидіти і чекати, нічого не роблячи, — як це жахливо! Усі розуміють це, і всі знають, що в цей же час, десь в інших місцях, багато хірургів завалені роботою.

193

Четвер, 18 квітня 1918 року

Мішель Корде слухає картярів у Парижі

Ще один хмарний день. Хвилювання зникло, але лише тимчасово. Весняному наступу німців виповнився майже цілий місяць. Прорив на південь, до Парижа, начебто зупинений, але замість цього німці атакують на півночі, у Фландрії, а також почали наступати на Уазе і Маасе.

Головною темою для розмов у Парижі залишається звісно ж велетенська гармата. З 23 березня французька столиця майже щодня зазнає обстрілу з якогось особливого артилерійського знаряддя, що ретельно замасковане десь за позиціями німців і посилає свої снаряди на 130 кілометрів: такий радіус дії — справжня сенсація, експерти спершу навіть засумнівалися, що це можливо![275] Новини про стрімке просування німців та артобстріли (то там, то тут, а то й дві години поспіль) викликали справжню паніку у французькій столиці.

Нинішні настрої нагадали серпень 1914 року, як занотовує Мішель Корде у своєму щоденнику. Кожна розмова починався тривожним питанням: «Ти що-небудь чув?» Вокзали заполонили люди, які прагнули сісти принаймні на якийсь потяг. На вулицях вишиковувалися довгі черги. Парижани напихалися в банки, намагаючись зняти з рахунку свої гроші, побоюючись того, що вони знеціняться після захоплення столиці німцями. У той час близько мільйона людей залишили Париж і вирушили в такі міста, як, наприклад, Орлеан, де кількість жителів відразу ж потроїлася. Торгівля вимушено знижувала оберти. Фірми, які торгували предметами розкоші, особливо постраждали і почали звільняти персонал.

Корде зауважує, що багато з тих, хто залишили місто, не хотіли здаватися боягузами і по-різному пояснювали причини своєї втечі. Парижем циркулював анекдот: «Ні, ми їдемо не з тієї самої причини, що всі інші. Ми їдемо тому, що налякані». Корде вважав, що в усьому цьому, а також у людях, які виїжджали, приховане непомірне лицемірство. Багато хто з тих, хто тепер залишали Париж, були, на його думку, саме затятими прихильниками продовження війни, які вимагали: «Війна до переможного кінця!» Тепер вони опинилися в небезпеці й одразу ж кинулися навтьоки. (У Корде склалося враження, що їхали в першу чергу представники вищого і середнього класу. Саме вони мали необхідні засоби і потрібні зв'язки.)

Невизначеність породжувала страх. Адже що, власне кажучи, відбувається? Жорстка цензура, зокрема листів і листівок, тільки підсилювала відчуття хисткості, відчуття життя в якійсь сірій зоні, де вже не можна вірити тому, що пише преса і повідомляють офіційні зведення. І ці дві величини злилися воєдино. Відтепер забороняли розголошувати інформацію, що суперечила військовим зведенням. Навіть приватні бесіди могли спричинити покарання. Якщо хтось стверджував, що німці перебувають ближче, ніж повідомляє офіційна влада, або що у ворога ресурсів більше, він міг бути засуджений за «поширення панічних настроїв». Наприклад, було заборонено обговорювати, куди влучили снаряди велетенської гармати і що вони знищили: за це ув’язнювали на чотирнадцять днів[276].

Більшість справ, переданих до суду, пояснювалося звичайним, примітивним донощицтвом. Було створено цивільну гвардію добровольців, які підслуховували вуличні розмови і викликали поліцію, якщо вимовлялося щось неналежне. Крім того, прослуховувалися телефони. У цей день Корде відзначає кілька попереджень, які нещодавно з’явилися в його міністерстві:

Такого-то дня о такій-то годині хтось зателефонував префектові Ам’єна, і той відповів, що становище серйозне і що британці, як завжди, відступають. Дуже ганебна розмова.

Або:

З такого-то номера у вашому закладі зателефонували дамі, номер такий-то, і запитали, як справи. У розмові вживали непристойні вирази, які не слід повторювати.

З тієї пори, як почалися обстріли Парижа, Корде знову зауважує, що прагнення людей до нормального способу життя незнищенне, що люди просто наділені талантом налагоджувати своє повсякденне життя навіть за екстремальних умов.

Коли починався артобстріл, поліцейські попереджали про нього жителів Парижа, дуючи в свої свистки і стукаючи в маленькі барабани. Але видовище це викликало радше сміх, ніж тривогу (свистіти і барабанити водночас значно важче, ніж уважають), тож вуличні хлопчаки, домашні господині й солдати, які проходили повз, просто насміхалися над поліцейськими. Потім удалині лунали вибухи. Корде, який ніколи раніше не чув, як вибухають снаряди, описує у своєму щоденнику цей звук як «порожній, важкий і гучний». Він пише, як одного разу вранці, коли впав снаряд, люди продовжували спокійно вибивати свої килими і ці звуки заглушали відлуння вибуху. А один його друг узагалі не чув вибуху, оскільки алжирці, головні прибиральники міста, страшенно гриміли,