Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Маєш жахливий вигляд.
– Постійно відчуваю біль.
– Смішно. Я теж.
– Я маю на увазі фізичний біль.
– Чому? – Інґрід байдуже, навіть якщо я раптово спалахну перед її очима. Відкидаю плед і показую свої обрубки.
Вона не сахається, не охає. Не відводить погляд, і коли знову дивиться мені в очі. Розумію, що з усіх людей лише Інґрід прекрасно мене розуміє. Різними шляхами ми прийшли до того ж стану. Вона встає, йде в іншу кімнату, а коли повертається, в її руках старий швейний набір. Відчуваю приплив надії, і ця надія виправдана: Інґрід сідає і відкриває кришку, і як у старі добрі часи, між подушечками для голок і наперстками є повна аптечка.
– Що хочеш? – запитує Інґрід.
– Щось знеболювальне.
Вона бере мішечок із піґулками і пропонує мені асортимент; помічаю трамадол, беру дві таблетки. Ковтаю їх, Інґрід приносить склянку води, щоб запити.
– Ну, – Інґрід проводить своїми довгими червоними нігтями по довгому світлому волоссю. – Звідки ти прийшов?
– З грудня 2006 року. А яке сьогодні число?
Інґрід дивиться на свій годинник.
– Вчора був Новий рік, сьогодні друге січня 1994 року.
О ні. Тільки не це.
– Що сталося? – питає Інґрід.
– Нічого. – Сьогодні Інґрід учинить самогубство. Що мені сказати їй? Як зупинити? А що, коли когось покликати? – Слухай, Інґ, хочу сказати… – Вагаюся. Що їй сказати, щоб не злякати? Яке це має значення тепер? Тепер, коли вона померла? Хоча й сидить поруч.
– Що?
Пітнію.
– Просто… непогано себе. Не… Тобто я знаю, що ти не надто щаслива…
– Ну, і чия то провина?
Її вуста, підведені яскраво-червоною помадою, насупилися. Не відповідаю. Чи моя це провина? Справді не знаю. Інґрід пильно дивиться на мене, наче чекає відповіді. Відводжу погляд убік. Розглядаю плакат Мохой-Надя[64] на протилежній стіні.
– Генрі? – допитується Інґрід. – Чому ти так підло зі мною вчинив?
Знову дивлюся на неї.
– Справді? Я не хотів.
Інґрід хитає головою.
– Тебе не хвилювало, жива я чи померла.
О, Інґрід.
– Ні, мені не однаково. Я не хочу, щоб ти померла.
– Тебе не хвилювало. Ти покинув мене і навіть у лікарні не відвідав.
Інґрід говорить так, ніби слова її душать.
– Твоя сім’я не хотіла, щоб я приходив. Твоя мама сказала мені триматися від тебе подалі.
– Ти мав прийти.
Зітхаю.
– Інґрід, твій лікар сказав, що мені не можна навідувати тебе.
– Я питала. Мені сказали, що ти ні разу не подзвонив.
– Я дзвонив. Мені сказали, що ти не хочеш говорити зі мною, і попросили більше не дзвонити.
Болезаспокійливе починає діяти. Колючий біль у ногах притупляється. Ковзаю руками під плед і прикладаю долоні спершу до шкіри мого лівого обрубка, відтак – правого.
– Я ледь не померла, а ти більше ніколи не розмовляв зі мною.
– Я думав, ти не хотіла зі мною спілкуватися. Звідки мені було знати?
– Ти одружився, мені навіть не подзвонив, а запросив Селію на весілля, щоб дошкулити мені.
Сміюся, нічого не можу з собою вдіяти.
– Інґрід, це Клер запросила Селію. Вони подруги; ніколи не розумів чому. Гадаю, протилежності притягуються. Але в будь-якому разі, з тобою це не пов’язано.
Інґрід мовчить. Під макіяжем проступає бліде обличчя. Покопирсавшись у кишені пальта, вона витягує пачку «Інґліш овалз» і запальничку.
– Відколи ти палиш? – запитую її.
Інґрід ненавиділа паління. Інґрід любила кокс, кристалічний метамфетамін і напої з поетичними назвами. Двома довгими нігтями вона витягує цигарку з пачки і підкурює. Її руки тремтять. Вона робить затяжку, і з її губів звивається дим.
– То як життя без ніг? – запитує мене Інґрід. – Як це трапилося?
– Обмороження. Я відключився у Ґранд-парку в січні.
– Як же ти переміщаєшся?
– Переважно на інвалідному візку.
– Ой, це ж відстій.
– Так, – згоджуюсь. – Правду кажеш.
Якусь мить сидимо в тиші. Інґрід запитує:
– А ти все ще одружений?
– Так.
– Діти?
– Є. Дівчинка.
– О. – Інґрід спирається на спинку крісла, робить затяжку і видуває ніздрями тонку цівку диму. – Якби у мене була дитина.
– Інґ, ти ж ніколи не хотіла дітей.
Вона дивиться на мене, проте не можу зрозуміти як.
– Я завжди хотіла дітей. Але не думала, що ти хотів, тому нічого й не казала.
– У тебе ще можуть бути діти.
Інґрід сміється.
– Справді? Генрі, в мене є діти? У 2006 році у мене буде чоловік, будинок у Віннетці та дві з половиною дитини?
– Не зовсім. – Підсовуюсь на дивані. Біль відступив, але залишилась його оболонка, порожнє місце, де повинен бути біль, але замість нього лише очікування болю.
– «Не зовсім», – перекривлює мене Інґрід. – Як це: «не зовсім»? Як у: «Не зовсім, Інґрід, насправді ти безхатня жебрачка?»
– Ти не безхатня жебрачка.
– Значить, я не безхатня жебрачка. Гаразд, добре. – Інґрід гасить цигарку і закидає ногу на ногу.
Мені завжди подобалися ноги Інґрід. На ній черевички на високих підборах. Напевне, вони з Селією були не вечірці. Інґрід каже:
– Ми кидаємося в крайнощі. Я не заміська мати сімейства і не безпритульна. Давай, Генрі, дай мені ще кілька підказок.
Мовчу. Не хочу грати в цю гру.
– Добре, давай зробимо кілька варіантів. Подивимося… а) Я стриптизерка у конкретно зачуханому клубі на Раш-стрит. Е-е, б) Я у в’язниці, бо зарубала сокирою Селію і згодувала її Малкольму. Ага, значить, так. в) Я живу в Ріо-дель-Соль з інвестиційним банкіром. Як щодо цього, Генрі? Щось із цього звучить тобі знайомо?
– Хто такий Малкольм?
– Доберман Селії.
– Зрозуміло.
Інґрід грається із запальничкою, запалюючи та гасячи її.
– Як щодо г) я мертва? – Здригаюся. – Подобається тобі таке?
– Ні.
– Справді? А мені найбільше подобається. – Інґрід посміхається. Це не приємна посмішка. Радше гримаса. – Мені так сподобалося, що у мене виникла ідея. – Вона встає і йде через кімнату, коридором. Чую, як висуває та засуває шухляду. Коли повертається, одна рука захована поза спиною. Інґрід стоїть переді мною і, кажучи: «Сюрприз!», спрямовує пістолет на мене.
Він не дуже великий, тонкий, чорний і блискучий. Інґрід недбало тримає його біля талії, наче вона на вечірці. Дивлюсь на пістолет. Інґрід каже:
– Я могла би застрелити тебе.
– Так. Могла би, – відказую.
– А тоді себе, – говорить вона.
– І це могло би статися.
– А станеться?
– Я не знаю, Інґрід. Маєш вирішити сама.
– Дурниці, Генрі. Скажи мені, – наказує Інґрід.
– Добре. Ні. Цього не станеться. – Намагаюсь говорити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.